13

– Не скажу.

– Ти ж розумієш, що кордони не перетнути? Хочеш знайти патрульних іншої країни та приєднатися?

Замість відповіді він озирнувся, намацав поглядом рештки дороги в сутінках і рушив нею:

– Ходімо. Тут недалеко колишнє село, заночуємо там.

– Ти добре тут орієнтуєшся, – усміхнулася я.

– Звичайно, – озвався він. Потім раптом додав: – За останні десять років тільки тут я відчував себе хоч відносно вільним.

– Розумію, – відповіла я, порівнявшись з Ерданом. Разом було не так моторошно. Навіть навпаки, поряд із ним мене відвідало дивне почуття безпеки.

Якийсь час ми йшли в тиші. Втім, не зовсім: звуки невідомого походження тривали, викликаючи підсвідому тривогу, напади панічного страху. Сірі кольори ніби оповивали, просочували. Хотілося вибратися звідси, відмитися. Зігрітися!

Ердан мовчав, я обережно переглядала, перебирала руни та печатки, намагаючись зрозуміти, що сталося. Через що нам не вдалося розійтися.

Але старі плетіння були надто складними. Сходити б у бібліотеку, вивчити, проконсультуватися з досвідченими майстрами... Втім, Ердан пустив по них своє Полум'я. Навряд чи хтось зможе точно сказати, як воно здатне вплинути.

Найбільше мені не подобалося, що це спрацювало на мені! Не лише він, а й я не могла йти! Ердан не знає, але рано чи пізно він може помітити. І що тоді?

Я обережно зиркнула на нього. Бранець вдивлявся в далечінь, намагаючись зорієнтуватися в сірому безбарвному просторі.

У цей момент я помітила рух. Сіра маса туману раптом стала ніби більш в'язкою, набрякла таким собі міхуром.

Я торкнулася руки Ердана, він відреагував одразу. Розвернувся до ущільнення.

Тварі! Ми вивчали, як вони з'являються, і навіть ніколи не бачачи цього, я зрозуміла, що це воно!

«Міхур» зростав все швидше, в долі миті розкрився гігантською потворною квіткою. З якої на нас кинулося щось величезне, буро-чорне! Плюнуло роз'їдаючою сірою поганню.

Ердан поривно засунув мене собі за спину. Крокнув уперед.

– Ельвін! – рикнув вибагливо.

І я якось одразу стямила, відкрила головний аркан, звільняючи його Полум'я.

Воно злетіло в нього в долонях, набуло форми вогняного меча. Монстр стрибнув, і чоловік ударив його цим мечем.

Моторошне, триголове породження найтемніших граней світу продовжувало збільшуватися і прискорюватися. Очі горіли, на одній голові червоним, на другій жовтим, на третій – зеленим!

Здається, вони і Полум'я – були єдині кольори серед нескінченної сутінкової сірості, і від того сприймалися ще гостріше, виглядали ще більш пробираючими!

Зброя в руках Ердан змінювалася. Меч не перерізав праву шию, лише завдав рани, і раптом став бойовою сокирою, якою Ердан засвітив у сусідню. Далі – вогненною кулею на ланцюзі. Від неї тварюка загальмувала, відсахнулася.

Чоловік на мить звів разом долоні – зброя зникла. А потім ривком розгорнув їх у бік монстра, обпалив величезною вогняною кулею.

Вийшовши з-за його спини, я стала поруч. Набрала трохи вогню й у свої долоні, запустила кілька пульсарів.

Вони залишали виразки на бронебійній шкурі, але не завдавали помітної шкоди. Тепер я наочно бачила, чому навіть найсильніший фаірпат не в змозі впоратися з великими тварями. І раптом дуже виразно усвідомила, що загрожує нашим кордонам.

Ердан потіснив тварюку назад. А я спостерігала за ним і очима, і внутрішнім зором, і вражалася цією гігантською силою. Полум'я збиралося, розкривалося, і я розуміла: якби не аркан, він миттєво подолав би монстра. А так – чекав, поки все запрацює на повну силу.

Твар стиснулася, нервово крутячи головами, блищачи кольоровими очима.

Ердан глибоко вдихнув... і видихнув ще одну вогненну хвилю.

Твар заревіла, але Полум'я охопило її, не випускаючи з лещат.

Мить – і все було скінчено. Лише сірий попіл обсипався на сіру землю.

Декілька миттєвостей ми оглядалися навколо, чекаючи, чи не з'явиться ще якийсь монстр.

А потім повільно розвернулися один до одного.

Тільки зараз я усвідомила, що Ердан мене рятував. Напевно, швидше інстинктивно. Якби він задумався... чи не простіше було згодувати мене тварюці? Не знаю, як повелися б печатки, але вже точно руйнувати їх зсередини було б легше. А то й зовсім зникли б.

Зважаючи на його погляд, він і сам це усвідомив.

А ще – я зняла аркан, віддала йому Полум'я. І він цілком міг скористатися ним.

Проти мене. Як і попереджав Ніссвіл.

Очі в очі. Довгі миті.

– Ти б... не дійшов без Полум'я, – пробурмотіла я.

Ердан усміхнувся, і в душі виникло розуміння:

– Ти знав це! І все ж таки намагався піти. Чому?

Він не відводив погляду, а мене накрило нове розуміння:

– Ти не думав, що я дістанусь до дому. Знав, що тварі ще з'являться! Що я ніколи не впораюся з ними! Чи у вірний взагалі бік мене направив?

Озноб пробіг тілом. Адже я повірила. Пішла шресовою дорогою. Може, й ланцюг тому спрацював, що він відправляв мене на вірну смерть?!

Не пустив.

– Це полегшило б мені шлях, – визнав він, і я машинально намацала головний аркан. Чи встигну накинути, якщо Ердан використає Полум'я?

У його погляді відбилося напруження. А мої очі, схоже, знову іскрили.

– Тоді навіщо врятував зараз? – чомусь здавалося особливо важливим почути відповідь на це запитання.

– Дурень бо, – буркнув він.

На мить в його очах, на тому кінці ланцюга блиснуло Полум'я. Але він приборкав його, не став запускати далі. Повільно вимовив:

– Ти ж справді готова була мене відпустити.

Я мовчки дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що зараз твориться в його голові.

– Можеш думати про мене що завгодно, принцесо, але я не з тих, хто штовхатиме беззахисну дівчину в пащу тварюці!

– Навіть якщо у дівчини в руках ключ до твоєї волі?

Погляд Ердана невловимо змінився.

– Ти ж погодилася прогулятися зі мною, – хмикнув. – Зжерти тебе завжди встигнуть.