12

– Що... – пробурмотіла я, не в змозі усвідомити те, що сталося.

Як таке могло трапитися?!

Потрібно було б переглянути руни та печатки, але я боялася відвести погляд від янтарних очей.

Переговорний артефакт! Спочатку викликаю допомогу, потім все інше...

Спробувала схопитися, але не встигла: Ердан викинув руку і рвонув за артефакт на моїх грудях. Здер його з кофти і миттєво спопелив.

Больова печатка у його голові спалахнула, вибухнула – але він лише скривився, не відступаючи.

– Ти що коїш?! – Я все-таки відштовхнулася від нього, відкотилася і скоріше схопилася на ноги.

Придивилася, не заплющуючи очей.

Він також піднявся – єдиним гнучким рухом воїна. Встав навпроти, не зводячи з мене настороженого погляду.

Всі мої печатки та руни залишалися на місці, головний аркан закривав Полум'я. Але там, у глибині, у тих старих печатках, які виглядали такими досконалими, виявилася маленька щілина. І від неї розходилося в різні боки павутиння тріщин, відкриваючи пробоїну в коконі, який раніше здавався надійним та досконалим.

– Як... ти це провернув? – з подивом пробурмотіла я.

– Тобі ж казали, що я пробив захист, – знизав він плечима. – Приховати дірку від фаірпатів було непросто. Але мені вдалось. А твоя сила допомогла. Чудово вписалася.

Шрес! Я ж сама ділилася з ним силою – він мав час її вивчити! Тільки полегшила йому задачу! Пожаліла! Ледве не проміняла на королівство! Мав рацію Ніссвіл... шрес!

– От тварюко, ти просто скористався мною... моїм...

– Я попереджав тебе, що небезпечний, – його очі звузилися, в голосі завібрувала сила. Та сама, що лякала і притягувала водночас.

– Моєю жалістю! – кинула я.

Удар по самолюбству виявився болючішим, ніж усі болючі руни. Бурштинові очі блиснули – люто і водночас якось... ніби змусивши його внутрішньо стиснутися. Я потрапила в ціль.

– Ми зараз же повертаємось додому! – настроїлася, активуючи всі печатки.

– Серйозно? – Ердан саркастично підняв брову.

Зуби стиснулися, щоки зблідли. Але на губах застигла усмішка – показувала, що підкорятися він не збирається.

Я бачила, як йому важко чинити опір, але шресова щілина витягувала добру частину моєї сили, даючи йому можливість встояти.

– У мене інші плани, принцесо.

– Мене знайдуть! Вже шукають!

Я прикусила губу: не шукають. Аманда думає, що я сплю і охороняє мій спокій. Напевно, нікого не впускає. З вечері я відпросилася. Схаменуться у найкращому разі завтра з ранку. Або взагалі на балі. Та шрес же!

– Нехай шукають, – хмикнув Ердан. – Ми далеко від порталу.

Послабивши тиск на печатки, я нарешті озирнулася.

Магічні тумани колись були вузькою смугою кордону. Вони огинали кожну з семи країн нашого світу. Десь країни стикалися, десь між ними лишалися нічийні, нейтральні території. Гори, ліси, озера. На цих територіях і почали заводитися тварі.

З'являлися невідомо звідки, легко долали кордони, які люди могли перетинати лише зі схвалення обох прилеглих держав. І нападали на мирних мешканців.

А потім почали розростатися тумани. Спочатку – на нейтральних територіях, а після прийнялися наступати і на наші землі. Знебарвлювали, роз'їдали, вбивали...

Їх не просто так назвали Безбарвними. Погляду не було за що зачепитися. Безліч відтінків сірого та жодної яскравої, приємної оку плями! Залишки стародавньої кам'яної дороги, дерева вдалині – все ніби просочилося чаклунськими отрутами, і викликало глибинне відторгнення.

Де ми? Я зовсім не знала цих місць, не могла зорієнтуватися. Але тут справді не було нічого, що вказало б на близькість сторожової застави.

– Далеко? А як же тварі? – пробурмотіла здивовано.

– Хтось до мене розчистив територію та дуже цим допоміг.

– Принц Араберг? – іншого мені на думку не спало.

Ердан знизав плечима.

– Але ж я бачила, як ти бився!

– Я знаю, як виглядають руни під час битви, – погодився він.

– Тобто... ти просто симулював? – а я там нервувала, переживала! – Якби насправді бився, у тебе ніколи не вистачило б Полум’я зруйнувати кокон, навіть маючи дрібну дірочку! І мене перетягти!

– Можливо. Але я все одно спробував би.

– І все ж таки, – я налаштувалася, активувала руни послуху. Навіть потягла за ланцюг, кінець якого, як і раніше, залишався у мене. В мені. – Наказую повертатись до порталу!

Я бачила, як все всередині чоловіка почало рухатися. Чого йому коштувало лишитися на місці. Не послухатися.

Але він так і не рушив. Розставив ноги, склав на грудях руки.

– Ні, принцесо. Повертатися я не збираюся.

Декілька хвилин ми спопеляли одне одного поглядами. Його очі горіли бурштиновим полум'ям, і мої вже точно висікали іскри!

А потім я раптом зрозуміла, що це шанс. Чудовий шанс.

– Добре, – видихнула, змушуючи себе заспокоїтися. – Просто покажи мені, куди йти. Я не закликатиму тебе.

В його очах проступило щире здивування.

– Не боїшся?

– Ні. Ти дійшов сюди за кілька годин – отже, і я дійду. Тварей немає, боятися мені нічого.

– Мене теж не боїшся? – він вмить опинився поруч, такий величезний – я і смикнутися не встигла!

У всій своїй звіриній люті, дикій, бездоганній силі. Вхопив мене за плечі, заглядаючи у вічі розплавленим янтарем – так близько, що я відчула його запах. Дихання.

Але руна, яка захищала мене, спалахнула. Уже вона-то точно працювала, я сотню разів перевірила!

Схоже, і він вирішив перевірити ще раз. Смикнувся, стиснув зуби... і все-таки розтиснув руки. Відсахнувся, відступив.

Просто стояв і важко дихав – і я не зводила з нього погляду. Майже бачила іскри, які летять із моїх власних очей.

– Не боюся. Ти не можеш завдати мені шкоди.

Якби міг – можливо, вже вбив би? Мені не хотілося про це думати.

– І навіть не спробуєш затримати? – здається, я рушила всі шаблони, які склалися в його голові. Похитала своєю: