9

Відпочити та знайти спокій у своїх кімнатах не вдавалося. Думки час від часу повертали до Ердана. Що там сталося? Чому Ніссвіл так раптово відіслав мене?

Може, просто побачив, наскільки мені це тяжко та неприємно? А може...

І ось це друге «а може» породжувало таку лавину найжахливіших картин та підозр, що я буквально зводилася, переглядаючи та переглядаючи печатки, руни і аркани раба. Перебираючи ланки його ланцюга.

І, не витримавши, знову попрямувала до нього.

Зрештою, завжди можу сказати, ніби мене щось збентежило, я щось побачила... і вирішила перевірити. Підсилити.

Зараз, у розпал дня, замком снували слуги. Ранній візит принца сусідньої держави лише посилив гармидер, який і без того давно вже охопив королівський палац.

Слуги кланялися, побачивши мене, служниці розпливалися в реверансах, а придворні дами ховали злі погляди за шанобливими поклонами.

Ще б пак, як їх усіх тут перекосило, коли принц вибрав мене! Вони намагалися, зрозуміло, потоваришувати – але від жодної я не відчувала щирості. Жодна не стала моєю подругою.

І тільки в крилі, де тримали Ердана, було тихо та порожньо. Наче сюди не долітала вся ця передсвяткова метушня.

Як і у його житті.

Я раптом надто ясно, чітко уявила – як це? Жити у полоні, не належати собі. Коли все, буквально будь-які радості, проходять повз тебе!

Що тримає його при здоровому глузді? Що дає сили існувати?

Я навіть прискорилася, зненацька вбоявшись, що він оберне власне Полум'я проти себе.

Але ж досі не обернув.

Та й печатки не дозволили б. Але ця думка прийшла пізніше.

Біля дверей чергували вже інші охоронці. Я трохи сповільнилася, злякавшись чогось.

Після рішуче наблизилася.

– Там хтось є? – запитала.

– Бранець один, ваша світлосте, – відгукнувся той, що стояв ліворуч. На мить здалося, він спробує мене зупинити!

Але мої повноваження залишалися при мені. Як і раніше, я мала спостерігати за Ерданом та його печатками.

Тож увійшла безперешкодно.

Він був на ліжку, і я не знала, як мені розцінювати цю маленьку перемогу. До мене прислухалися? Чи просто вирішили не загострювати уваги? Ліжко завжди встигнуть прибрати, поки він буде у стазі або в бою.

Обережно наблизившись, я не без внутрішнього тремтіння вдивилася в його обличчя.

Ердан лежав із заплющеними очима. На ньому не було побоїв чи свіжих ран, навіть старі вже затяглися, майже зійшли. Але на обличчі застиг такий вираз, що моє серце стислося.

Навіщо до нього приходив Ґюстав Мерс? Як йому вдавалося впливати? Він не фаірпат. Телепат, але без дару вогню.

Кілька миттєвостей я розглядала бранця. Гарне, сильне обличчя з розмазаною засохлою кров'ю, борозенками від крапель поту. Таку тривожну, болісну складку між брів.

Тихо пройшла у ванну, намочила край рушника теплою водою.

Бранець не прокидався. Я зрозуміла це за спокоєм печаток.

У ньому клубилася втома, апатія – але ненависть, як не дивно, ніби відступила. Я не бачила Полум'я. Зате відчувала щось пронизливе, гостре, роз'їдаюче.

Тихо наблизившись, присіла на край ліжка. Обережно провела по обличчю вологим куточком.

Ердан смикнувся, ривком розплющив очі і різко схопив моє зап'ястя.

Здавив так, що я майже скрикнула – але одразу ж спрацювали болючі печатки в його голові, і він відпустив мене, болісно скривившись.

– Вибач, я не хотіла будити.

– Навіщо прийшла?

– За що ж з тобою так? – пробурмотіла я.

Ердан смикнувся. Щось живе і тепле в його очах майнуло, і одразу ж зникло. Окинув мене важким поглядом, криво усміхнувшись.

І раптом підвівся. Пройшов повз мене.

На ньому більше не було уривків штанів. І по моїх щоках розлився жар збентеження.

– Не жалій мене, принцесо, – хмикнув бранець, зупинившись.

Мій погляд провів по широких плечах, сильній спині, вузькій талії. Запнувся біля пружних сідниць, і я ковтнула, продовжуючи подорож довгими ногами.

До чого ж він гарний!

Справжній воїн.

Розвернувшись, Ердан вихопив у мене з рук рушник і обернув навколо стегон.

– Принца свого жалій, – додав, і на мить я заслухалася голосом, приємним тембром.

Якби не тон, яким було сказано слова.

Та йому ж неприємна моя жалість! Ну звичайно. Жоден сильний чоловік не захотів би бачити жалість в очах жінки. Нареченої свого мучителя.

Хоча... якщо він у полоні вже двадцять років – отже, Ніссвіл ніяк не міг взяти його в рабство! Він і сам був дитиною! Йому просто передали владу над полоненим...

Авжеж. Мабуть, так і було. Напевно, це за наказом Мерса Ердана тут тримають! Або взагалі ще колишнього короля! А Ніссвілу, ну... просто нічого не залишається. Тому що нічого вже не змінити!

Ця думка несподівано втішила. А потім дійшов сенс останньої фрази бранця.

Жаліти? Принца?

– Чому? – Вирвалося у мене, коли двері у ванну майже зачинилися.

Він озирнувся. Прочинив рота, ніби збираючись щось кинути – зневажливе, їдке.

І тут я буквально побачила, як спрацювали внутрішні, старі печатки. Скрутилися спіралями, стиснули чоловіка зсередини так, що він аж зблід.

Після різко ступив усередину і зачинив двері.

Полилася вода. Я піднялася, пройшла до каміна. Машинально додала вогню з долоні – він майже згас і в кімнаті знову похолодало.

Потрібно було їжі захопити, чи що. Правда, якщо Ніссвіл дізнається... Полонений не виглядав виснаженим. Та гидота, напевно, справді поживна. Але згадуючи вираз його обличчя...

Сподіватимемося, що наречений зайнятий прибуттям Араберга і йому не до Ердана.

Прикривши очі, я активувала переговорний артефакт, ретельно представила вчорашню служницю. Я не знала її імені, взагалі бачила вперше, але мій дар дозволяв налаштуватися на артефакт того, з ким я спілкувалася і запам'ятала ментально.

– Так, ваша світлосте? – одразу відгукнулася вона.