Епілог

Минуло три роки.
Сонце лагідно заглядало у великі вікна їхнього маєтку, розливаючи по кімнатах м’яке золоте світло. У дворі сміялися діти — маленький Міґель, уже справжній бешкетник із очима свого батька, ганявся за сміхотливою дівчинкою в рожевій сукенці. Емілія, його молодша сестричка, була копією Ізабелли — ті ж карі очі, ямочки на щічках і та сама ніжна усмішка, що колись зруйнувала всі Рафаелеві стіни.

— Мамааа! — крикнула Емілія, підбігаючи до Ізабелли з букетом ромашок. — Це тобі! Бо ти найкраща!
Ізабелла усміхнулася, приймаючи квіти, й обережно погладила свій округлий животик.
— Дякую, моя квіточко. Але я не найкраща — це ви з Міґелем у нас найкращі.

Рафаель стояв неподалік, спершись на дверний косяк, і дивився на цю сцену з тією самою посмішкою, що з’являлася тільки для них. Його родина. Його сенс. Його дім.

Він підійшов до Ізабелли, обійняв ззаду, поклавши руки на її живіт.
— А малюк сьогодні тихенький, — прошепотів він, нахиляючись до її вуха. — Напевно, слухає, як тато говорить із мамою.
Ізабелла розсміялася тихо й щасливо.
— Думаєш, і цього разу буде дівчинка?
— Ні, — усміхнувся Рафаель, — думаю, буде ще один охоронець для своєї сестри.

Міґель підбіг до них і міцно обійняв батька за ногу.
— Тату, коли я виросту, я теж захищатиму маму й Емілію, як ти!
Рафаель присів, погладив сина по голові.
— Я в цьому навіть не сумніваюся, синку.

Ізабелла дивилася на них — її серце билося від ніжності. Ще три роки тому вона не вірила, що щастя може бути таким спокійним, таким справжнім. Але тепер вона знала: любов не вимагає драми, не болить. Вона просто є. Вона росте, як ці діти, як квіти у її саду.

Вітер зрушив фіранки, в кімнату долинув дитячий сміх. Рафаель поцілував її у скроню й прошепотів:
— Я кохаю тебе, Белла. Дякую, що подарувала мені все, чого я не мав.

Ізабелла відповіла, притискаючись до нього:
— А я дякую тобі… за наш дім, за кожен ранок і за цю любов, що стала нашим життям.

На подвір’ї сонце опускалося нижче, забарвлюючи небо в золотаво-рожевий відтінок. Маленька Емілія побігла за братом, сміючись, а Ізабелла й Рафаель дивилися на них, тримаючись за руки.

Сім’я.
Їхня історія — колись про біль і боротьбу — тепер стала історією тепла, віри й безмежного кохання. ❤️👪🌅