Розділ 51

Сонце лагідно проникало крізь великі вікна маєтку, заливаючи кімнату теплим світлом. У повітрі витав запах ванілі, свіжих квітів і домашнього торта, який особисто допомагала пекти Ізабелла.

— Не віриться, що вже рік, — тихо сказала вона, поправляючи комірчик на маленькій святковій сорочці сина. Міґель засміявся, простягаючи ручки до батька.

Рафаель підійшов, узяв хлопчика на руки й поцілував його в лоб.
— Рівно рік тому моє життя стало справжнім, — сказав він, поглянувши на Ізабеллу. — Ти подарувала мені сім’ю, Белла. Ти — все моє серце.

Ізабелла всміхнулася крізь сльози, обійняла чоловіка й ніжно провела пальцями по його щоці.
— І ти — мій дім, Рафаелю. Наш дім.

Маєток наповнився гостями — близькими друзями, родиною, навіть деякими колишніми працівниками Рафаеля, які тепер були для нього як брати. Маленький Міґель отримував стільки подарунків і обіймів, що сміх його лунав на весь сад.

Коли святковий шум трохи стих, Рафаель обійняв дружину ззаду, пригорнувши її до себе.
— Пам’ятаєш, як я колись боявся, що не зможу бути хорошим батьком? — прошепотів він.
— А тепер дивись на себе, — усміхнулася Ізабелла, повертаючись до нього. — Ти — найкращий тато, про якого тільки можна мріяти.

Він нахилився й поцілував її довго, ніжно, з тією ж пристрастю, яка колись спалахнула між ними, але тепер у цьому поцілунку було ще й спокійне щастя.

— Я люблю тебе, Белла, — тихо промовив Рафаель. — І завжди любитиму.
— І я тебе, — відповіла вона. — Ти й Міґель — моє життя.

У цей момент їхній син засміявся, плескаючи в долоні, немов підтримуючи слова матері. Ізабелла й Рафаель засміялися разом із ним, розуміючи, що нарешті все, через що вони пройшли, мало сенс.

Вони вистояли. Вони зцілили одне одного.
І тепер — були сім’єю. ❤️