Розділ 49

Ніч опустилася на маєток тихо, ніби боялася порушити спокій маленької дитини. У дитячій Міґель спав, заколисаний тихим шелестом колиски.
Ізабелла стояла біля дверей, спостерігаючи за ним, поки Рафаель обережно поправляв ковдру. Його великі, сильні руки, які колись тримали зброю, тепер так ніжно торкалися маленького сина — що Ізабеллі хотілося плакати від щастя.

— Він спить, як ангел, — прошепотіла вона.
Рафаель усміхнувся і, поклавши руку їй на талію, тихо відповів:
— Якби мені колись сказали, що я триматиму на руках власного сина, я б не повірив. Але тепер це моя реальність. Наша.

Він поцілував її у скроню.
— Пішли, кохана. Нехай наш маленький герой відпочиває.

Вони вийшли з кімнати, зачинивши двері. Коридор був залитий м’яким світлом, а внизу горіли свічки — Ізабелла здогадалася, що це його ідея.
На столі вітальні — вечеря, келихи вина, і троянди, схожі на ті, що він дарував їй колись, у дні небезпеки й бурі.

— Рафаелю… це все ти? — прошепотіла вона, усміхаючись.
— Хочу, щоб ти запам’ятала цей вечір. Бо сьогодні я не просто чоловік, який тебе кохає. Я батько нашої дитини. І я зроблю все, щоб ви завжди були щасливі.

Ізабелла глянула на нього — очі блищали від щирості. Вона сіла поруч, і Рафаель обійняв її, торкнувся губами її плеча.
— Знаєш, — сказала вона, — коли я вперше побачила тебе, мені здавалося, що в тобі лише темрява. Але тепер я бачу світло.
— Це ти принесла його в моє життя, — відповів він, ніжно торкаючись її підборіддя. — І тепер я хочу бути твоїм світлом.

Вона не відповіла — просто поцілувала його.
Поцілунок був тихим, повільним, але таким глибоким, що світ навколо ніби розтанув.

Він підняв її на руки, так само, як колись, у ту ніч, коли між ними все почалося. Тільки тепер не було страху — лише спокій, тепло і кохання.
— Ми пройшли крізь пекло, Белла, — прошепотів він. — Але ми вистояли. І тепер… ми сім’я.

Вона обійняла його за шию, поклала голову йому на груди й тихо прошепотіла:
— Так, Рафаелю… ми сім’я. І я більше ніколи не хочу, щоб ти відходив від мене навіть на крок.

Він нахилився до неї, їхні губи знову з’єдналися в поцілунку, повному ніжності, вдячності й любові.
Світ за вікном затих, залишивши лише їх двох — чоловіка, який навчився любити, і жінку, яка пробачила й подарувала йому нове життя.