Розділ 48

Сонячне проміння ковзало по білих шторах, граючись у дитячій. Маленький Міґель спав, загорнутий у м’яку ковдру, а поруч стояла Ізабелла, ніжно погладжуючи його щічку.

Сьогодні був особливий день — день хрестин.

Рафаель стояв біля вікна, в темному класичному костюмі, але вперше за довгий час у його очах не було ні холоду, ні напруги. Лише гордість і тихе щастя.
— Виглядаєш, як ангел, Белла, — сказав він, коли вона обернулася. — І наш син… як промінь світла.

Ізабелла всміхнулася, підійшла до нього й поклала голову на його груди.
— Я хочу, щоб сьогодні все було спокійно. Без минулого, без болю… тільки ми й наш Міґель.

Рафаель злегка напружився, почувши ім’я — воно все ще боліло в ньому, як шрам. Але тепер — не від злості, а від світлої пам’яті.
— Ти впевнена, що хочеш назвати його так? — спитав тихо.

— Так, — відповіла вона твердо. — Бо твій батько дав світові тебе. І якщо наш син хоч трохи схожий на тебе — він теж буде справжнім чоловіком.

Рафаель обійняв її ще міцніше, заплющив очі.
— Дякую, кохана… Це більше, ніж я заслуговую.

---

У каплиці було тихо. Лише шепіт молитви і м’яке світло свічок, що відбивалося в кришталевих люстрах.
Маленький Міґель мирно спав у білих пелюшках, коли священник окропив його святою водою.

— Нехай цей хлопчик зростає в любові, мирі й світлі, — промовив він, а Ізабелла й Рафаель перехрестилися.

Після церемонії вони вийшли на подвір’я, де зібралися близькі — усмішки, сміх, аромати квітів і дитячого торта.
Рафаель тримав сина на руках, і вперше за довгі роки виглядав по-справжньому спокійним.

— Подивись, Белла, — сказав він, коли малюк розплющив очі. — Ті самі карі, як у тебе.
— А посмішка твоя, — відповіла вона, торкаючись їхніх рук.

Вони стояли, загорнуті у проміння вечірнього сонця, немов час завмер — лише їхня маленька сім’я, любов і нове життя попереду.