Розділ 46

Ніч була довгою.
За вікном лив дощ, а в лікарняній палаті пахло стерильністю, ліками і хвилюванням. Рафаель ходив уздовж стіни, стискаючи руки, ніби від цього залежало його життя.

З-за дверей долинав приглушений голос лікарів, а потім — короткі вигуки, жіночий стогін…
Ізабелла.
Його Ізабелла.

Він зупинився, притулившись чолом до холодної стіни, і прошепотів:
— Прошу тебе, тримайся, àngel. Ти сильна… як завжди.

Минули хвилини, що здавались вічністю. І ось двері відчинилися — лікар у білому халаті глянув на нього й кивнув:
— Вона народила. Ви можете зайти.

Рафаель майже побіг. Серце билося так сильно, що він ледь дихав.
І тоді побачив її — бліду, зморену, але з усмішкою, яка розтопила весь біль світу. Вона тримала маленький згорток на грудях.

— Він… наш син, — прошепотіла Ізабелла, коли Рафаель підійшов ближче.

Він уперше побачив крихітне обличчя — червоненьке, зморщене, але прекрасне. Його син.
Рафаель не втримав сліз — гарячі краплі впали на руку, якою він торкнувся малюка.

— Він… — голос зірвався. — Він ідеальний.
Ізабелла посміхнулася крізь втому.
— Він схожий на тебе.

Рафаель нахилився, поцілував її в лоб, потім подивився в очі.
— Ти — мій герой, Ізабелло. Я бачив багато, але ніколи не бачив нічого прекраснішого за цей момент.

Малюк тихо пискнув, стискаючи його палець у крихітній долоні.
І в ту мить Рафаель зрозумів — усе минуле з його гнівом, помстою, болем зникло.
Його світ тепер починався з цього маленького серця, яке билося поруч із її.

Він нахилився ближче, шепочучи:
— Ласкаво просимо, мій син. Ти — доказ того, що навіть з темряви може народитися світло.

Ізабелла заплющила очі, обіймаючи дитину.
Рафаель сів поруч, притис її до себе, вкривши ковдрою.
Він більше не боявся.
Вперше за довгі роки він відчув, що вдома.