Розділ 45

Кабінет лікаря був тихим, лише чути легке гудіння апарата. Ізабелла лежала на кушетці, тримаючи Рафаеля за руку. Його пальці злегка тремтіли, хоча він намагався виглядати спокійним.

— Ти нервуєш? — прошепотіла вона, глянувши на нього з теплою усмішкою.
— Я? — він посміхнувся куточком губ. — Я просто не знаю, чи витримає моє серце.

Лікарка поглянула на них із лагідною усмішкою.
— Готові дізнатися, хто у вас буде?

Ізабелла кивнула, а Рафаель, не відводячи погляду від монітора, зціпив пальці сильніше. На екрані з’явилося маленьке зображення — крихітне серце, що рівно билося, створюючи тихий, але такий потужний звук.

Тук-тук. Тук-тук.

Ізабелла відчула, як очі заповнюються слізьми. Рафаель стиснув її руку ще міцніше, його обличчя розм’якло — у цих звуках він почув частинку себе, частинку їхнього кохання.

— Ваш малюк росте чудово, — сказала лікарка. — І… схоже, це хлопчик.

Ізабелла видихнула, усміхаючись крізь сльози.
Рафаель нахилився й поцілував її в чоло.
— Хлопчик… — прошепотів він. — Наш син.

Його голос зірвався, коли він провів рукою по її волоссю.
— Я ніколи не думав, що відчую це… — тихо сказав він. — Це… як диво.

Ізабелла глянула на нього — у його очах більше не було темряви минулого. Лише світло.
Він нахилився й поцілував її губи, легенько, з благоговінням.

— Дякую, àngel, — прошепотів він. — За нього. І за нас.

Вона торкнулася його обличчя, всміхаючись крізь сльози.
— Це ми дякуємо тобі, Рафаелю… за те, що ти — наш дім.