Розділ 44

М’яке світло вечора розливалось по коридорах маєтку. У кімнаті, де колись панувала тиша, тепер стояв легкий запах свіжої фарби й нових речей.
Рафаель стояв біля вікна, уважно розглядаючи невелике ліжечко — біле, з різьбленими бортами. Його великі, сильні руки повільно проводили по дереву, ніби він торкався чогось святого.

— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я думав, що ніколи не матиму родини… — прошепотів він, майже сам до себе.

Ізабелла стояла у дверях, тримаючи чашку чаю, і спостерігала.  А потім підійшла до дитячого ліжечка. Він її не помічав — занадто заглиблений у свої думки.
Рафаель сів на край крісла поруч із дитячим ліжечком, поклав долоню на її живіт і, нахилившись ближче, заговорив тихо, ніжно, зовсім не так, як чоловік, який колись прагнув помсти.

— Маленький… або маленька, — усміхнувся він. — Я не знаю, хто ти, але я вже тебе люблю.
Його голос тремтів.
— Я зроблю все, щоб ти ніколи не знав того болю, який пережив я. І щоб твоя мама завжди посміхалася… бо вона — найкраще, що сталося зі мною.

Сльози блиснули на очах Ізабелли. Вона зробила крок уперед, але не хотіла, щоб він помітив — цей момент був надто справжнім, надто ніжним.

Рафаель поцілував її живіт, затримуючись довше, ніж зазвичай, і тихо прошепотів:
— Ти вже змінив усе. Навіть мене.

Ізабелла не втрималася. Вона підійшла, поклала руки йому на плечі, змусивши підняти голову. Їхні погляди зустрілися.
— Я все чула, — сказала вона, усміхаючись крізь сльози.
— І не шкодую, — відповів Рафаель, притягуючи її до себе. — Бо я хочу, щоб ти знала: більше ніяких таємниць. Лише ми. І наш малюк.

Він поцілував її — повільно, ніжно, з усмішкою, яку Ізабелла ще не бачила раніше.
Тепер у його очах не було тіні гніву, лише світло любові й спокою.