Розділ 43

Проміння сонця повільно ковзало крізь легкі фіранки, малюючи золоті лінії на шкірі Рафаеля. Він спав спокійно, уперше за довгий час — без тіней минулого, без страху втратити те, що стало його сенсом.

Ізабелла лежала поруч, спостерігаючи, як його груди рівно підіймаються й опускаються. Кожен подих нагадував їй, що він — справжній, її, поруч. Вона відчула, як у грудях розливається тепло, яке вже неможливо стримати.

Вона обережно нахилилася, торкнулася губами його плеча. Один поцілунок… другий… її пальці ковзали по його грудях, малюючи ледве відчутні кола.
Рафаель зітхнув, не прокидаючись, а потім повільно відкрив очі. Його погляд зустрів її — грайливу, трохи сором’язливу, але водночас сповнену рішучості.

— Ти вирішила, що я спатиму під час такого пробудження? — хрипло промовив він, усміхаючись кутиком губ.

Ізабелла не відповіла. Лише поклала палець йому на губи, змусивши замовкнути. Її очі світилися — не полум’ям пристрасті, а ніжним вогнем, у якому зливалися любов, довіра й бажання.

Рафаель сів, провів долонею по її волоссю, потім нахилився — і їхні губи зустрілися. Поцілунок став довгим, глибоким, повільним. Його руки знайшли її талію, її дихання стало частішим, а серце билося все швидше.

Вони більше не потребували слів. У кожному дотику — зізнання, у кожному русі — відлуння того, що між ними пережито.

Ранок став свідком їхнього нового єднання — не через біль чи провину, а через щиру любов.
Коли сонце піднялося вище, вони лежали поруч, сплітаючи пальці. Ізабелла усміхнулася, поклавши голову йому на груди.

— Знаєш, Рафаелю… я більше не боюся, — тихо прошепотіла вона.
— І ніколи не муситимеш, àngel, — відповів він, торкаючись її волосся. — Бо тепер ти маєш мене. Назавжди.

Вона заплющила очі, слухаючи його серце — рівне, спокійне, рідне. І вперше за довгий час світ здавався правильним.