Розділ 42

Свічки м’яко мерехтіли, розливаючи тепле золоте сяйво по кімнаті. Ізабелла сиділа за столом навпроти Рафаеля, у легкій сукні кольору шампанського. Усе навколо здавалося нереальним — тихе тремтіння полум’я, аромат вина, його погляд, у якому не було більше холоду, тільки глибока, безмежна ніжність.

— Ти сьогодні надзвичайна, àngel, — прошепотів Рафаель, торкаючись її руки.
Її серце тремтіло — вже не від страху, а від того, як щиро звучали його слова.

Вони повечеряли майже мовчки, але це мовчання було спокійним — як подих перед довгоочікуваним злиттям двох душ. Коли Ізабелла підвелася, Рафаель раптом підійшов до неї, обережно поклав руки їй на талію й підняв на руки.

— Куди ти мене несеш? — усміхнулася вона, притискаючись до нього.
— Туди, де маю бути кожної ночі свого життя — поруч із тобою, — прошепотів він біля її вуха.

Він ніс її сходами до їхньої спальні, а серце Ізабелли билося так сильно, що здавалося, воно от-от вибухне. Коли Рафаель поставив її на підлогу, вона зустріла його погляд — темний, але вже не небезпечний, а сповнений кохання, обіцянки й пристрасті.

Він торкнувся її обличчя, провів пальцями по щоках, по вустах, по шиї, наче боявся, що вона зникне, якщо відпустить.
— Я стільки разів втрачав тебе… але цієї ночі — не відпущу, — тихо промовив він.

Вона відповіла на його поцілунок — глибокий, ніжний, як подих нового життя. Вони розчинялися одне в одному, немов світ навколо перестав існувати. У кожному русі, у кожному подиху — каяття, прощення, любов.

І коли Ізабелла, сховавшись у його обіймах, прошепотіла:
— Я кохаю тебе, Рафаелю, —
він відповів їй тихим шепотом у саме серце:
— Ти — моє життя, Ізабелло. Ти — мій спокій.

Свічки повільно гасли, залишаючи лише шепіт вітру за вікном і їхні серця, що билися в унісон.
Ця ніч стала не просто пристрастю — вона була обітницею нового початку, де не залишилося місця помсті, лише кохання й віра.