Розділ 41

У маєтку стояла тиша. Та сама, яку Рафаель колись боявся — тепер вона стала спокоєм.
За вікнами повільно падав дощ, торкаючись скла, наче хтось грав на ньому мелодію нового життя.

Ізабелла стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, дивлячись на себе.
Світле шовкове плаття огортало її тіло, волосся спадало на плечі м’якими хвилями.
Вона не знала, чому Рафаель попросив її одягнути саме це — просто сказав: “Ввечері — сюрприз.”

Коли вона вийшла з кімнати, коридори були прикрашені свічками.
Сотні маленьких вогників вели її до великої зали.
І там, серед мерехтливого світла, стояв він — у чорному костюмі, з поглядом, у якому було все: каяття, любов, спокій.

— Рафаелю… що це? — запитала вона, але голос затремтів.

Він підійшов повільно.
У руках — маленька оксамитова коробочка.
— Це не вибачення, Белла, — прошепотів він. — Це — початок. Без тіней. Без брехні.
Він відкрив коробочку, і там блиснула тонка срібна обручка — проста, але витончена, з маленьким камінцем, який відбивав світло, мов крихітне серце.

Рафаель став на одне коліно.
— Я не маю права просити в тебе пробачення ще раз. Але маю одне прохання.
Будь моєю дружиною — не тому, що доля нас зіштовхнула, не тому, що минуле зв’язало нас.
А тому, що ти — моя єдина істина.

Ізабелла дивилася на нього крізь сльози.
Сльози не болю — а ніжності.
Вона сіла навпроти, взяла його обличчя в долоні й прошепотіла:
— Так, Рафаелю.
Бо я більше не боюся любити тебе.

Він одягнув їй перстень, поцілував її пальці, а потім — губи.
Цей поцілунок був не пристрастю, не обіцянкою — це була присяга.
Що тепер вони — разом, назавжди.

Він підвів її, і вони почали повільно танцювати серед сотень свічок.
Без музики. Без свідків.
Тільки їхні серця били так, ніби нарешті дочекалися одне одного.

Ізабелла схилила голову на його плече, а Рафаель прошепотів:
— Це мій дім лише тому, що в ньому є ти.

А за вікном дощ перетворювався на зоряний блиск, і здавалось, що навіть небо благословляє їх на нове життя 💍❤️