Розділ 39

Море того ранку було дивно спокійним.
Хвилі повільно торкалися піску, наче боялися зруйнувати тишу.
Ізабелла стояла біля самої кромки води, тримаючи босоніжки в руці, а вітер грався її волоссям.
Вперше за багато днів вона відчувала не втому, не біль — а щось схоже на… полегшення.

Рафаель ішов поруч, на крок позаду, спостерігаючи, як вона вдихає повітря, вдивляється в горизонт, у якому змішувались небо й море.
Її обличчя, осяяне ранковим сонцем, здавалося таким спокійним, що йому вперше за довгий час стало легко дихати.

— Знаєш, — сказала вона, не обертаючись, — коли я була маленькою, море завжди лякало мене.
Воно таке велике, безмежне.
Здавалося, воно може забрати тебе будь-якої миті.

Рафаель зупинився поряд.
— А тепер?

Ізабелла обернулася до нього, її волосся торкнулося його щоки.
— А тепер… воно схоже на тебе. Страшне, коли злиться, але красиве, коли мовчить.

Він усміхнувся — тією теплою, трохи сумною усмішкою, якої вона ще не бачила раніше.
В його погляді було щось нове — не пристрасть, не володіння, а спокій.

Він простягнув руку.
— Дозволь мені бути твоїм берегом, Ізабелло. Я більше не хочу, щоб ти боялася мене.

Вона вагалася лише мить, а потім поклала свою долоню в його.
Їхні пальці сплелися.

Хвиля доторкнулася до їхніх ніг, і вона розсміялася — легко, по-справжньому.
Цей звук пройшов крізь нього, мов ніжне світло, розбиваючи рештки темряви, що досі сиділа всередині.

Він нахилився й поцілував її у скроню.
— Твій сміх — мій улюблений звук.

Ізабелла підняла очі до нього.
— Тоді слухай частіше, Рафаелю.

Вони стояли посеред тихого ранку, тримаючись за руки, а море навколо співало свою пісню — про прощення, другий шанс і любов, яка пережила все.