Розділ 37

Світ повертався до неї повільно — спочатку звук.
Десь поруч тихо пищав монітор, хтось говорив у коридорі, чути було запах ліків і чистоти.
А потім — тепло.
Чиясь рука тримала її пальці, міцно, так, наче боялася відпустити.

Ізабелла розплющила очі.
Світло різонуло, але вона впізнала його відразу — Рафаель.
Він сидів біля її ліжка, змарнілий, небритий, з почорнілими від безсоння очима.
Але коли вона поворухнулася — він підвів голову, і в його погляді було все: страх, провина, любов.

— Ізабелло... — його голос зірвався. Він нахилився, узяв її обличчя в долоні. — Боже, я думав, що втратив тебе.

Вона хотіла щось сказати, але сльози наповнили очі, не давши вимовити жодного слова.
Рафаель поцілував її лоб, потім притиснув до себе, дуже обережно, щоб не зачепити перев’язки.

— Ти жива… ти і наша дитина, — прошепотів він, тремтячими пальцями торкаючись її живота. — Я кохаю тебе, Ізабелло. Клянусь, усе, що було, все, що я робив — більше не має значення. Тільки ти. І наше маленьке життя тут.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як його слова розбивають лід, який тримав її серце стільки часу.
— Чому… — він прошепотів, дивлячись їй у вічі, — чому ти не сказала мені раніше?

Її губи тремтіли.
— Я дізналася… коли пішла від тебе, — ледве чутно сказала вона. — І думала… що тобі не потрібна ні я, ні дитина. Ти був таким холодним, Рафаелю… я бачила лише помсту в твоїх очах.

Він притиснув її до себе ще сильніше, захлинаючись власними словами.
— Я був дурнем. Сліпим, злим… я не бачив, що мій сенс життя — це ти. І тепер, клянусь, я ніколи більше не дам тобі відчути, що ти одна.

Він нахилився, поцілував її повільно, з тією ніжністю, якої вона ніколи раніше не знала.
Це був поцілунок не пристрасті — а спасіння.
Їхні сльози змішалися, але цього разу вони не несли біль.

— Ми впораємося, правда? — прошепотіла вона.
Рафаель усміхнувся крізь сльози, поклав руку їй на живіт.
— Ми вже впоралися, Белла. Бо ти жива. Бо ви обоє — моє серце.