Я ніколи не відчував такого страху.
Навіть тоді, коли стояв під дулом пістолета, коли стріляв, коли бачив смерть — я не боявся.
Але зараз, у цьому холодному коридорі лікарні, я був розбитий.
Мої руки досі тремтіли. На пальцях засохла її кров — моя Ізабелла.
Я сидів, упершись ліктями в коліна, і не міг звести погляд із зачинених дверей операційної.
В голові гуло лише одне: “Тільки б вижила… тільки б дихала…”
— Пане Моралес, будь ласка, заспокойтеся, — медсестра торкнулася мого плеча, але я різко відкинув її руку.
— Вона вагітна. Ви розумієте? Вагітна! — мій голос зірвався, і я не впізнав себе. — Якщо з нею чи з дитиною щось трапиться...
Я зупинився. Повітря стало важким, наче свинець.
Я не міг більше сидіти. Ходив туди-сюди, стискаючи кулаки, поки не відчув металевий присмак крові на губах.
Перед очима стояла вона — її усмішка, сміх, погляд, коли вперше сказала: “Ти мій”.
Вона не може піти… Я не дозволю.
Двері операційної нарешті відчинилися.
Я підскочив, серце вибухнуло в грудях.
Звідти вийшов лікар у білій масці, яку він зняв повільно, наче боявся зустріти мій погляд.
— Містер Моралес? — його голос був спокійним.
— Як вона?! — я схопив його за руку. — Скажіть, як вона!
Він видихнув.
— Її стан стабільний. Куля пройшла навскіс, не зачепивши життєво важливих органів. Вона втратила багато крові, але ми змогли зупинити кровотечу.
Я закрив очі, а в грудях щось стиснулося від полегшення.
— А дитина? — прошепотів я.
Лікар усміхнувся.
— Дитинка теж жива. Слабкий, але стабільний стан. Ви обоє дивом вижили, Рафаелю.
Я притулив долоню до обличчя. Вперше за багато років відчув, як гарячі сльози торкнулися щік.
— Дякую… Боже, дякую…
Коли мене впустили до палати, вона лежала бліда, з підключеною системою. Її груди піднімалися повільно, але вона дихала.
Я сів поруч, узяв її долоню в свою й нахилився до її лоба.
— Ти ж обіцяла бути поруч, пам’ятаєш? — прошепотів я. — Ти і я. Назавжди.
Я поцілував її пальці, потім живіт — там, де вже бився ще один маленький пульс.
— Ви обоє — моє життя. І я більше нікому не дозволю вас забрати.