Розділ 34

Телефон задзвонив о сьомій ранку.
Ізабелла ще не встигла вдягнути халат, коли секретарка її батька тихо прошепотіла у слухавці:
— Сеньйора, ваш батько призначив приватну зустріч із Рафаелем Моралес. Сьогодні. На старому складі біля порту.

Ізабелла застигла.
— Біля порту?.. — її голос зрадницьки затремтів. — Це не бізнес-територія…

— Саме тому я дзвоню вам, — відповіла жінка швидко. — Це не схоже на переговори. Будьте обережні.

Лінія обірвалась.
Серце Ізабелли гупало, мов скажене.
Вона знала — якщо туди поїде Рафаель, це може бути пастка.

Вона кинулася шукати ключі, пальці тремтіли, коли одягала пальто.
І саме тоді двері її кімнати розчинилися.
На порозі стояв він — її «батько».

— Куди це ти зібралася, доню? — спитав він спокійно, але в його очах читалася холодна лють.

— Я знаю про зустріч, — сказала вона, піднімаючи голову. — Ти готуєш підлість, і я не дозволю тобі цього зробити.

Його усмішка була повільною, крижано-саркастичною.
— Ти завжди була надто наївна, Ізабелло. Ти навіть не уявляєш, у що втрутилася.

— Це мій чоловік! — вигукнула вона. — І якщо ти зробиш йому щось — я тебе зненавиджу!

— Твій чоловік? — він засміявся, низько й жорстко. — Мала дівчинка вирішила кинути виклик мені заради людини, яка прийшла, щоб мене знищити?

— Він не такий, як ти думаєш!
— Я знаю, який він. Бо він — копія мене, — холодно відповів він.

Вона завмерла.
Його голос змінився — став глухим, небезпечним.
— І ще одне, перш ніж ти кинешся його рятувати, — він підійшов ближче, і його слова впали, мов удари. — Я не твій батько.

Її серце зупинилося.
— Що?..

— Твоя мати мала зв’язок із іншим чоловіком. Я лише дав тобі своє ім’я. А тепер — досить.
Його погляд став порожнім, безжальним.
— Я не маю причин берегти того, хто не мій.

Вона відступила, притискаючи руку до рота, щоб не закричати.
Усе, у що вона вірила, розсипалося за мить.
— Ти… ти чудовисько…

— Можливо, — холодно промовив він. — Але я завжди виграю.

Ізабелла відступила до дверей, очі блищали від сліз.
— Не цього разу.

Вона вибігла з дому, стрибаючи в машину.
Дощ лив стіною, але вона не бачила нічого, окрім дороги.
Її серце билося в ритмі страху й любові.

> “Тільки б не запізнитися… тільки б він був живий…”

Вона їхала швидше, ніж будь-коли, і вперше за довгий час розуміла:
усе, що має значення, — це він. Рафаель.