Розділ 32

Проміння ранку розливалося по підлозі, ніби золоті уламки вчорашньої грози.
Ізабелла прокинулася в обіймах Рафаеля — голова спочивала на його плечі, а його рука ніжно огортала її талію.
На мить світ здавався спокійним. Майже щасливим.

— Якби час зупинився, — прошепотіла вона.
Рафаель усміхнувся ледь помітно, торкаючись її волосся.
— Якби я міг, я б залишив нас у цій миті назавжди.

Та світ не зупиняється.

Раптовий звук — різкий, холодний, як удар.
Двері рвучко розчинилися, і на порозі з’явився її батько.
Його обличчя зблідло, а погляд палахкотів люттю.

— Що, до біса, це означає?! — вигукнув він, його голос пролунав, як грім.

Ізабелла застигла, схопившись за ковдру, Рафаель повільно підвівся, спокійно, навіть гордо.
— Сеньйоре, — промовив він твердо, — ви прийшли в кімнату моєї дружини.

— Що ти сказав?! — очі її батька розширилися від люті.
— Вона — моя дружина, — повторив Рафаель холодно. — Ми одружені. І я не дозволю вам зневажати її чи наш союз.

Ізабелла злякано глянула на нього, серце забилося скажено.
Батько зробив крок уперед, голос його став небезпечним:
— Ти обманом потрапив у мою родину. Ти граєшся з вогнем, хлопче.

— Я вже згорів у ньому, — відповів Рафаель рівно, але в очах палала сталь. — І якщо ви думаєте, що зможете забрати її в мене — помиляєтесь.

Ізабелла вхопила його за руку:
— Рафаелю, прошу…
Він глянув на неї, його погляд пом’якшав.
— Я не дозволю нікому, навіть твоєму батькові, зробити тебе полонянкою у власному домі.

Її батько вдарив кулаком по дверній рамі.
— Ти ще пошкодуєш про це. Я знищу все, що ти маєш.

Рафаель повільно наблизився до нього, очі в очі.
— Ви вже намагалися це зробити колись, сеньйоре, коли знищили мою сім’ю. Але тепер — моя черга захищати те, що моє.

Повисла тиша.
Напруга була відчутна навіть у повітрі.
Ізабелла стояла між двома світами — тим, який її виростив, і тим, який розбудив у ній життя.

Батько різко розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима.
Рафаель обійняв Ізабеллу, і вона вперше за довгий час не знала, що відчуває: страх, любов чи передчуття неминучої бурі.

— Ти не повинен був це казати, — прошепотіла вона.
— Я мусив, — відповів він тихо, дивлячись у її очі. — Бо тепер ти — не просто частина мого плану. Ти — все, що в мене залишилося.