Розділ 31

Годинник у коридорі пробив північ, коли Ізабелла нарешті залишилася сама.
Вітер шарпав фіранки, місяць кидав срібні плями на підлогу, а в серці було важче, ніж будь-коли.

Вона стояла біля вікна, загорнута в тонкий халат, і не могла позбутися відчуття, що за нею спостерігають.
І мала рацію.

Коли двері ледь чутно відчинилися, вона навіть не здригнулася — просто прошепотіла:
— Ти не повинен бути тут.

Рафаель стояв на порозі. Тінь від полум’я каміну лягала на його обличчя, роблячи його водночас жорстким і неймовірно вразливим.
— Мабуть, не повинен, — відповів він тихо. — Але не міг інакше.

Він підійшов ближче, крок за кроком, поки між ними не залишилося й подиху.
Її очі блищали в напівтемряві, голос зрадливо тремтів:
— Якщо батько дізнається…
— Мені байдуже, — перебив він. — Я не можу більше робити вигляд, що тебе не існує.

Його рука торкнулася її щоки, і все — гордість, образи, страх — зникло.
Залишилася тільки вона.

— Рафаелю… — її голос зламався, але він уже нахилився до неї.
Поцілунок був жорсткий, майже болючий. В нім відчувалася боротьба — з собою, з долею, з тим, що ще залишилось між ними.

Її пальці стискали його сорочку, коли він відступив лише на мить, прошепотівши біля вуха:
— Скажи, що не сумуєш за мною. Скажи — і я піду.

Вона мовчала. Лише погляд — повен відчаю, бажання й безсилля.
Він знову поцілував її — цього разу повільно, ніжно, але так глибоко, що вона втратила контроль.

Полум’я в каміні затремтіло, коли він підняв її на руки, і вона вже не могла зупинити себе.
Це було кохання, яке стало забороненим, але від того ще пекучішим.
Він торкався її, як людина, що боїться втратити — востаннє, але назавжди.
Вона відповідала йому, забуваючи про все — про біль, про брехню, навіть про те, що під її серцем тепер б’ється ще одне життя.

Їхнє дихання зливалося в одне, світ звузився до відчуттів, до тіла, до шепоту його імені на її вустах.
Коли все стихло, вона лежала поруч, притулившись до нього, слухаючи, як його серце б’ється під її щокою.

— Це ніч, якої не мало бути, — прошепотіла вона.
— Але я все одно прийшов би, навіть знаючи, що вона мене знищить, — відповів він тихо.

Вона заплющила очі, і з них знову потекли сльози.