Розділ 30

Минув тиждень, відколи Ізабелла востаннє бачила Рафаеля.
Кожна ніч була мукою — тінь його дотиків не давала спати, його голос лунав у снах, а її тіло пам’ятало все: кожен поцілунок, кожне шепотіння, кожен подих.
Та тепер у ній жила ще одна таємниця — нове життя.

Вона стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, гладячи долонею ще майже непомітний живіт.
— Ти — частинка його, — прошепотіла ледь чутно, — і ніхто про це не повинен знати.

Внизу зала лунала музика, метушилися слуги.
Її батько вирішив влаштувати вечерю — офіційно, щоб «зміцнити зв’язки» з родиною Дуарте.
Ізабелла не підозрювала, що за кілька хвилин її світ знову перевернеться.

Коли вона спустилася сходами у сріблястій сукні, у залі вже сиділи гості.
Високі, стримані чоловіки, їхні дружини, келихи вина, політичні усмішки.
І серед них — він.

Рафаель.

Він підвівся, коли побачив її.
На мить у нього зникли всі маски — лише очі, наповнені вогнем, і біль, який він намагався сховати за холодною усмішкою.

Її серце завмерло.
Повітря стало важким, мов перед грозою.

— Сеньйор Моралес, я не очікував, що ви особисто завітаєте, — промовив її батько, посміхаючись штучно.
— Такі зустрічі варті того, щоб бути особистими, — спокійно відповів Рафаель, не зводячи погляду з Ізабелли.

Її руки затремтіли.
Вона опустила очі, намагаючись зосередитись на келиху вина, але пальці ледь не вислизали.
Його голос, глибокий і спокійний, пробирав до самої душі.

Коли вечеря добігала кінця, Рафаель підійшов до неї.
Його подих торкнувся її щоки, коли він тихо прошепотів:
— Я не мав приїжджати. Але, здається, ми знову у пастці, ángel.

Вона ледь стримала сльози.
— І ти, як завжди, сам поставив пастку, Рафаелю…

Їхні погляди зустрілися — у них палала пристрасть і відчай.
Світ навколо ніби зник: залишились лише вони, двоє, пов’язані любов’ю, що вже почала руйнувати обох.