Розділ 29

Рафаель не спав уже кілька ночей. Вона зникла — без сліду, без записки, без слова.
Він шукав Ізабеллу всюди: в готелях, лікарнях, навіть у місцях, куди сам колись присягався не повертатися.
Та сьогодні один дзвінок усе змінив.

— Вона у Дженни, — промовив знайомий голос із того боку лінії. — У маленькому містечку за два години звідси.

Рафаель стиснув кермо так, що побіліли пальці.
Його серце билося швидше, ніж двигун машини, коли він вирушив у дорогу. Дощ розливався по асфальту, і кожна крапля відлунювала в ньому одне ім’я — Ізабелла.

Він під’їхав до невеликого будинку з білим парканом. На подвір’ї стояла Дженна, із чашкою кави, яку з переляку мало не впустила.
— Рафаель?.. Що ти тут робиш?

— Мені треба з нею поговорити. Хоч на хвилину.

Але двері відчинилися раніше, ніж вона встигла відповісти.
Ізабелла стояла на порозі — у світлому светрі, з очима, в яких блищали сльози й спогади.

Їхні погляди зустрілися — і світ на мить зупинився.
Між ними було все: кохання, біль, провина… і щось більше, ніж слова могли пояснити.

Рафаель зробив крок уперед, але позаду нього раптом пролунав знайомий, холодний голос:

— Зупинись.

Він обернувся. На подвір’ї стояв батько Ізабелли — холодний, з кам’яним обличчям і поглядом, від якого навіть повітря ніби завмерло.

— Від сьогодні ти більше не маєш права наближатися до моєї доньки, — сказав він рівно, тихо, але так, що не залишалося жодного сумніву. — Якщо справді її кохаєш — залиш її у спокої.

Рафаель хотів заперечити, але побачив, як Ізабелла відвернула погляд.
У її очах блищало щось нове — не ненависть, а біль, який вона намагалася сховати.

— Ізабелло, послухай мене… — його голос зірвався.
Вона лише похитала головою.
— Їдь, Рафаелю. Прошу.

Він стояв, ніби втрачаючи ґрунт під ногами.
Вітер підняв пасмо її волосся — і в тому русі було більше ніжності, ніж у тисячі слів.

Рафаель зробив крок назад. Потім ще один.
І, не зводячи з неї очей, сів у машину й поїхав — залишаючи за собою лише мокрий асфальт і незавершену історію, яка ще мала повернутись.