Розділ 28

Місто Дженни було іншим. Маленькі вулички, затишні кав’ярні, запах кориці та дощу — усе тут нагадувало Ізабеллі про спокій, який вона колись шукала, але ніколи не знаходила поруч із Рафаелем.

Дженна прийняла її без зайвих запитань. Просто обійняла — довго, міцно, так, як обіймають тоді, коли слів уже не потрібно.
— Ти можеш залишитися тут стільки, скільки потрібно, Белла, — сказала вона. — Світ за вікном почекає.

Дні минали повільно. Але ночами Ізабелла все ще бачила його — Рафаеля, його очі, його руки, його голос, який називав її ángel.
Вона ненавиділа ці сни. І водночас сумувала за ними.

Одного ранку, коли світ ще тільки прокидався, Ізабелла стояла у ванній, тримаючи в руках маленьку коробочку. Її пальці тремтіли. Вона боялася навіть дихати.

П’ять хвилин здавалися вічністю.
І коли вона нарешті глянула — дві смужки.

Світ на мить зупинився.
Її серце забилося гучніше, ніж будь-коли. Вона повільно опустилася на підлогу, пригортаючи тест до грудей.
Сльози текли по щоках — не від страху, не від радості, а від усього разом.

— Рафаелю… — прошепотіла вона, навіть не розуміючи, навіщо вимовляє його ім’я.

Вона знала: цей секрет належить лише їй.
І якщо колись він дізнається — то не через обман, не через маніпуляцію. А тоді, коли вона сама буде готова.

Ізабелла дивилася у вікно, де світанок фарбував небо в м’які рожево-золоті кольори. Її рука мимоволі торкнулася живота.
— Ми впораємося, — сказала вона пошепки. — Обіцяю.