Розділ 27

Ранок настав занадто тихо.
Без її кроків у коридорі, без запаху кави, який завжди наповнював дім, без її голосу, що лагідно називав його на ім’я.

Рафаель прокинувся, простягнув руку — і торкнувся лише холодної подушки.
Ізабелли не було.

Спершу він не повірив. Усе здавалося випадковим: може, вона в саду, або поїхала до міста. Але її сукні зникли зі шафи. А на туалетному столику лежала її каблучка — та сама, яку він сам надів їй на палець, дивлячись у її очі й клянучись, що ніколи не зрадить.

Рафаель стояв, дивлячись на каблучку, і відчував, як у грудях стискається щось нове — щось, що він не міг пояснити. Не гнів. Не образа.
Біль.

Справжній.

— Де Ізабелла? — його голос був тихий, але від нього дрижали навіть стіни.

— Сеньйора виїхала, — невпевнено відповіла служниця. — Вона сказала, що їде… надовго.

Рафаель зупинився. Його пальці стиснулися в кулак.
Вона пішла.

Тільки тепер він зрозумів, що його дім — це не маєток, не гроші, не сила.
Його дім — це вона. І тепер усе стало порожнім.

Він упав у крісло, притискаючи до грудей каблучку, ніби це могла бути вона сама.
Перед очима постали її очі — сумні, але сильні.
І тоді він прошепотів:

— Я зруйнував усе, що любив.

За вікном знову почався дощ. Той самий, під який вони колись танцювали у саду, коли ще були щасливі.

Рафаель уперше не мав плану. Уперше не знав, що робити.
Але одне він знав напевно — тепер він зробить усе, щоб знайти її. Не для помсти. Для прощення.