Розділ 26

Дощ бив у вікна, мов серце, що не могло зупинитися. У кімнаті — тиша, лише полум’я каміну мерехтіло, кидаючи тіні на їхні обличчя.

Ізабелла стояла біля вікна, у легкій нічній сорочці, яка ледь торкалася її шкіри. Вона знала — він прийде.
Відчувала це так само, як колись відчувала його погляд за спиною.

Коли двері відчинилися, Рафаель увійшов без слів. Його кроки були повільні, але рішучі.
Він зупинився позаду неї, і тиша між ними заговорила сама.

— Ти холодна, ángel, — прошепотів він, торкаючись її плеча. Його дотик був гарячим, і вона мимоволі здригнулася.
— Можливо, — відповіла вона тихо. — Просто втомилася від гри.

Рафаель провів пальцями по її шиї, ковзаючи до коміра, ніби намацуючи кожен удар серця.
— Ти завжди була поганою акторкою, Ізабелло, — він нахилився ближче, його подих торкнувся її вуха. — Я бачу, коли ти мені брешеш.

Вона обернулася. Їхні очі зустрілися — її блищали від стриманих сліз, його палали голодом і страхом водночас.
— А ти? — прошепотіла вона. — Ти теж бачиш, коли брешеш сам собі?

Ці слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Рафаель затамував подих, а потім, не витримавши, схопив її за талію.
Вона не відштовхнула. Її пальці торкнулися його грудей, її подих злився з його.

Це була не пристрасть — це було прощання.
Кожен дотик болів, кожен подих був схожий на сповідь.
Він цілував її з відчаєм, ніби намагався стерти власну вину, сховати правду під поцілунками.

А вона відповідала — не з любові, а з пам’яті. Бо пам’ятала, ким він був для неї колись.
Коли ще не було брехні.

Її сльоза впала йому на губи. І тоді Рафаель зупинився. Подивився на неї — вперше без маски, без гри.
— Я не хотів, щоб це сталося так, — прошепотів він.

— А як інакше, Рафаелю? — її голос тремтів. — Ти ж сам написав цю гру.

Вона відійшла від нього, залишивши за собою тишу, у якій горіло все: біль, бажання, любов, що вмирає.

Рафаель стояв посеред кімнати, а полум’я каміну кидало тіні на його обличчя. І вперше він відчув — що втрачає не владу, не план, а її.