Розділ 24

Ізабелла сиділа перед дзеркалом, спостерігаючи, як служниця заплітала її волосся. На щоках — легкий рум’янець, на губах — ніжна усмішка. Вона виглядала, як завжди: спокійна, м’яка, закохана. Але всередині — буря.

Її світ розсипався тієї ночі, коли вона почула ті слова. «Вона стане ключем до компанії її батька…» — відлунювало в голові, мов прокляття.

Рафаель увійшов до кімнати, як завжди — у дорогому костюмі, впевнений, з тією усмішкою, яку вона колись вважала своїм сонцем. Тепер же вона бачила в ній тінь.

— Ти сьогодні чарівна, ángel, — його пальці торкнулися її підборіддя, піднімаючи її обличчя до себе. — Вечеря в нас буде особлива. Я хочу, щоб усі побачили, хто моя дружина.

Вона дивилася на нього й відчувала, як усередині все стискається від болю.
— Звісно, коханий, — тихо відповіла вона, змушуючи себе усміхнутися.

Їй здавалося, що він чує, як її серце б’ється — не від кохання, а від страху.

Під час вечері Рафаель, як завжди, був бездоганний: чарівний, уважний, упевнений. Його рука лежала поверх її долоні, а погляди гостей говорили одне: ідеальна пара.

Та тільки Ізабелла знала, що під цією оболонкою ідеальності — брехня. Вона бачила, як він кидав короткі погляди на якісь папери, що лежали поруч із келихом. Вона знала, що то документи, які він змусить її підписати.

І все ж вона мовчала.

Бо хотіла зрозуміти: чи справді він здатен зруйнувати її світ до кінця… чи, можливо, у ньому ще лишилося щось людське.

Рафаель же, відчуваючи її напруження, подумки усміхнувся. Він відчував зміну — наче в повітрі з’явився запах бурі. Але навіть тоді він не підозрював, що буря вже почалася.