Розділ 23

Ізабелла довго не могла заснути. Вона лежала, вдивляючись у темряву кімнати, а в її думках знову й знову лунав холодний тон Рафаеля: «Тепер ти моя назавжди…»

Вона любила його — всім серцем, усім тілом, кожною клітиною. Але водночас щось тривожне оселилося всередині. Чому він так часто щезає? Чому завжди з’являється раптово, ніби тінь?

Ніч була тиха. І саме ця тиша дозволила їй почути приглушені голоси за масивними дверима кабінету Рафаеля. Вона прокинулась від спраги, і коли поверталась із коридору, зупинилася, вражена.

— Вона вже підписала документи? — долинув низький, чужий голос.
— Скоро, — відповів Рафаель. Його тон був холодний, відрізнявся від того, яким він говорив із нею. — Вона навіть не підозрює, що робить це для мене.

Ізабелла застигла, серце шалено калатало. Документи? Які документи? Про що вони говорять?

Вона обережно підійшла ближче, торкнувшись холодного дерева дверей.

— Головне — тримати її в ілюзії, що це кохання, — продовжив Рафаель тихим, але чітким голосом. — Вона стане ключем до компанії її батька. А потім — все скінчено.

Ізабелла ледве втрималася, щоб не скрикнути. Її ноги підкосилися, а серце розривалося на шматки.

Вона не витримала і відійшла, майже бігом кинувшись у свою кімнату. Сльози палили очі, горло стискало від болю. Невже все це… гра?

А в кабінеті Рафаель, ніби відчувши її присутність за дверима, на мить підняв голову. Його темні очі спалахнули. І він прошепотів сам до себе:
— Пробач, ángel. Але ти сама обрала полон у моїй грі.