Розділ 22

Свічки догоряли, залишаючи у повітрі важкий запах воску. Ізабелла прокинулася в обіймах Рафаеля — його рука була міцно покладена на її талію, наче навіть уві сні він не відпускав її.

Її тіло ще пам’ятало його, серце билося швидше від однієї думки про те, що сталося. Це була ніч, яка мала б принести лише щастя. Але чомусь у її душу закрався неспокій.

Рафаель відкрив очі, його темний погляд одразу вп’явся в неї. Він провів пальцем по її губах і прошепотів:
— Тепер ти моя назавжди, ángel.

Вона хотіла усміхнутися, але слова, які він промовив, раптом прозвучали не як клятва, а як вирок.

Ізабелла пригадала: під час бенкету, ще до їхнього відходу, Рафаель розмовляв із якимось чоловіком у темному костюмі. Її чоловік тримав його за плече, нахилившись так близько, що ніхто не чув їхніх слів. Але Ізабелла помітила — той чоловік був блідий, наляканий. А Рафаель усміхався холодно.

Вона зібралася з силами і спитала:
— Рафаеле… що ти робив перед тим, як ми пішли з бенкету? З ким ти говорив?

Його погляд на мить спалахнув небезпечним вогнем, але потім він торкнувся її щоки, ніби стираючи питання з її губ.
— Це не має значення, кохана. Єдине, що має значення, — ти і я.

Та вона відчула — він збрехав.

Її груди стиснуло від болю. Бо тепер вона зрозуміла: їхнє кохання буде не лише пристрастю, а й битвою. І перше зерно сумніву вже проросло в її серці.

Рафаель же, обіймаючи її міцніше, усміхався темною усмішкою. Він знав: якщо вона колись дізнається правду — то або зненавидить його, або залишиться з ним назавжди, але вже не зі своєї волі.