Розділ 20

Сонце над Мадридом сходило велично, осяваючи собор, де мало відбутися весілля, яке вже тиждень обговорювало все місто. Дуарте і його наречена — юна Ізабелла, таємна перлина високого світу.

Собором тягнувся шепіт гостей: політики, бізнесмени, представники старовинних родин. Усі чекали початку, усі прагнули стати свідками союзу, який мав змінити рівновагу сил у місті.

Важкі двері відчинилися, і Ізабелла з’явилася в білій сукні. Вона була прекрасна, мов ангел, але її очі блищали тривогою. Вона йшла повільно, тримаючи букет, і на мить їй здалося, що ноги відмовлять їй. Кожен крок був як крок у невідоме.

Рафаель стояв біля вівтаря — у чорному костюмі, із поглядом, від якого в неї перехоплювало подих. Він був владним, бездоганним, небезпечним. І коли вона наблизилася, він простягнув руку. Її пальці тремтіли, але він зціпив їх у своїх — міцно, так, ніби не відпустить ніколи.

Церемонія була розкішною: хор співав, священик читав слова обітниці, а вона ледве чула їх, бо серце билося занадто швидко.

— Чи згодні ви, Ізабелло Дуарте, взяти цього чоловіка… — голос священика розчинився у шумі крові в її вухах.

Її губи тремтіли, але вона промовила:
— Так.

— А ви, Рафаелю Моралес, чи берете цю жінку…

— Так, — його голос був чітким, непохитним.

Коли він нахилився, щоб поцілувати її, то зробив це так пристрасно, так владно, що в Ізабелли на мить закрутилася голова. Гості вибухнули оплесками.

Весілля тривало в розкішному маєтку. Танці, шампанське, тости. Усі вітали нову пару. Ізабелла усміхалася, але відчувала, що за її спиною щось темне. Рафаель тримав її поруч, його рука не відпускала її талії.

— Тепер ти офіційно моя дружина, ángel, — прошепотів він їй на вухо, поки вони танцювали. — І вже немає дороги назад.

Вона здригнулася. В його словах звучала не тільки пристрасть, але й щось, від чого стигла кров.

Її серце билося в такт музиці, але десь у глибині вже зароджувався страх: чи не продала вона душу дияволу, в якого закохалася?