Розділ 17

Ізабелла стояла біля вікна, ще в бальній сукні, яку щойно зняла наполовину — корсет розшнурований, тонка тканина ковзала по плечах. Її волосся розсипалося по спині, і вона виглядала так, ніби сама ніч створила її для спокуси.

Двері тихо прочинилися. Рафаель увійшов, не питаючи дозволу. Його темний погляд спалював її ще до того, як він зробив крок.

— Чекала мене? — його голос був низький, глибокий.

Вона мало не втратила дар мови. Лише кивнула.

Він підійшов близько, притис її спиною до холодного скла. Його долоні ковзнули по її талії, зімкнувшись на стегнах.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотів цього з моменту, як побачив тебе сьогодні в залі… — він зупинився, торкаючись губами її шиї.

Вона здригнулася від першого поцілунку, такого гарячого, що її коліна підкосилися.

Рафаель підняв її руки й утримав їх над головою, стискаючи обидва зап’ястя в одній руці.
— Не рухайся, ángel. Ти належиш мені.

Його вільна рука ковзнула вниз, повільно, зумисне дратуючи її — від плеча до грудей, і далі, поки сукня не сповзла повністю, відкривши її ніжне тіло. Її щоки горіли, але в очах — не сором, а трепетне очікування.

Він нахилився і, не відпускаючи її зап’ясть, взяв її губи у полон — жорстко, володіючи, змушуючи її дихати разом із ним. Її стогін вирвався мимоволі.

— Боїшся мене зараз? — прошепотів він, ковзаючи язиком по її нижній губі.

— Н-ні… — ледь чутно видихнула вона.

Він посміхнувся.
— Добре. Бо я не відпущу тебе.

Він підняв її на руки й поклав на ліжко. Легкий шурхіт тканини, її тіло розслабилося в мереживі простирадл, але очі світилися страхом і бажанням водночас.

Рафаель роздягав її повільно, насолоджуючись кожною секундою, кожною новою лінією її тіла. Його пальці були владними, але губи — ніжними, коли він торкався її ключиць, грудей, живота.

Вона закусила губу, намагаючись стримати стогін, але він нахилився і прошепотів:
— Ніколи не ховай своїх звуків від мене. Я хочу чути, що ти відчуваєш.

Його руки й поцілунки рухалися нижче, і кожен дотик ставав то ніжним, то небезпечним, як гра, в якій вона вже не мала контролю. Її тіло тремтіло під ним, але не від страху — від жаги, яку він розпалював у ній.

Коли він увійшов у неї вперше, вона зойкнула —  від усвідомлення, що стала його. Він нахилився, вплів пальці в її волосся і прошепотів просто в губи:
— Тепер ти моя.

Він рухався ритмічно, пристрасно, але водночас бережно. Кожен поштовх був доказом його сили й його влади, але в очах спалахувало щось більше, ніж просто бажання. Він вдивлявся в неї, наче намагався вирізьбити цей момент у пам’яті.

Її руки більше не були скувані — вона сама обіймала його, стискаючи плечі, втягаючи його ще глибше в себе. Її стогін став відвертим, відчайдушним, і кожне його ім’я, вимовлене тремтячим голосом, звучало як клятва.

Він довів її до межі, граючись то повільністю, то різкою пристрастю. І коли вона розірвала тишу гучним стогоном, її тіло здригнулося від хвилі насолоди.

Рафаель накрив її губи поцілунком і зупинився лише тоді, коли сам розчинився в цьому безумстві.

Вони лежали поруч, переплетені, ще сповнені гарячого подиху й биття сердець. Ізабелла поклала голову йому на груди.

— Рафаеле… — прошепотіла вона, і в її голосі було щось нове. Довіра.

А він усміхнувся темною, майже хижою усмішкою, думаючи:
«Ти навіть не здогадуєшся, що вже стала частиною моєї гри…»