Розділ 16

Ніч була тиха, лише віддалено долинали звуки музики з бального залу. Ізабелла стояла на балконі, намагаючись упокорити шалений ритм серця після свого зухвалого кроку. Вона торкалася губ, де ще горів слід його поцілунку.

І саме тоді двері відчинилися. Рафаель увійшов без попередження, наче господар, і за мить він уже стояв за її спиною.

— Я попереджав тебе, ángel, — його голос був тихим, але кожне слово било прямо в груди. — Якщо зробиш крок до мене, дороги назад не буде.

Вона хотіла відповісти, але його руки різко обхопили її талію, і за секунду вона була притиснута до холодних мармурових перил. Її тіло здригнулося, але губи зрадницьки розкрилися під його гарячим поцілунком.

Рафаель цілував її так, ніби хотів випалити кожен сумнів, кожну краплю опору. Його пальці ковзали по лінії її шиї, повільно спускаючись нижче, залишаючи за собою вогняний слід.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечно це бажання, — прошепотів він, притискаючись лобом до її чола. — Я можу знищити тебе… і себе разом з тобою.

Вона задихалася від його слів, від близькості, від цього безжального потягу, який розривав її навпіл. Ізабелла відчувала страх — але ще більше відчувала жагу, яка вже не залишала їй вибору.

Він підняв її обличчя за підборіддя і змусив дивитися в його очі. Там палало полум’я, від якого не було куди втекти.

— Скажи, що ти боїшся мене, — наказав він.

— Боюся, — видихнула вона тремтячими губами.

Він усміхнувся, нахилившись до її вуха.
— Добре, ángel. Бо саме страх робить тебе ще солодшою для мене.

І він знову поглинув її у поцілунку, залишаючи від неї лише полонену його гри — беззахисну, розбурхану, втягнуту в небезпечну пристрасть, з якої вже не буде дороги назад.

Його поцілунки ставали все глибшими, гарячішими, безжальними. Ізабелла відчувала, як втрачає себе — розчиняється у ньому, в його руках, у його дотику.

Він підняв її, легко, наче вона важила не більше за пір’їну, й посадив на холодні мармурові перила балкона. Її ноги мимоволі обхопили його талію, і Рафаель усміхнувся — хижо, небезпечно.

— Бачиш, mi ángel, ти вже не опираєшся.

Вона хотіла щось сказати, але його губи знову поглинули її слова. Його пальці розплутали стрічки на її сукні, ковзаючи по ніжній шкірі. Ізабелла тремтіла — від сорому, страху і палаючого бажання водночас.

— Ти моя, — прошепотів він низько, притискаючи її до себе так, що їхні серця билися в унісон. — І більше ніколи не зможеш втекти.

Його руки досліджували її тіло з упевненістю хижака, що тримає здобич. Але водночас у його дотиках було щось таке, що палило її зсередини — пристрасть, якій вона не могла чинити опір.

Вона відчула, як світ навколо зникає: музика, маєток, навіть власні думки — все розчинилося в цьому вогні. Залишився лише він. Її небезпека. Її спокуса. Її Рафаель.

Він нахилився до її вуха і видихнув гаряче:
— Це наша ніч, ángel. І ти запам’ятаєш її назавжди.