Розділ 12

Ізабелла поверталася до маєтку, але її руки все ще тремтіли, наче від полум’я. У голові крутився лише його голос: «Ти ще навчишся благати мене по-справжньому…»

Вона зупинилася біля дзеркала у своїй кімнаті. Щоки палали, губи були припухлі від його поцілунків. Вона провела пальцями по власній шиї, де ще відчувалася гаряча мітка його губ.

Її серце стискалося від сорому, та водночас зсередини її розривала жага — вона хотіла знову відчути його дотики, знову почути його шепіт.

— Господи… що він зі мною робить?.. — прошепотіла вона, ховаючи обличчя в долонях.

Та внизу, у великій вітальні, вже чекав Рафаель. Він сидів у кріслі, спокійний і впевнений, ніби нічого не сталося. Коли вона спустилася сходами, його погляд ковзнув по ній і зупинився на її очах.

Вона відчула, як усередині все знову запалало.

— Як прогулянка? — його голос був звичайним, навіть холодним, але в його очах спалахнув знайомий вогонь.

— Чудова, — відповіла вона коротко, намагаючись приховати тремтіння.

Він усміхнувся, нахилившись уперед.
— Ізабелло, ти погано вмієш брехати.

Вона відвернулася, не в силах витримати цього погляду. Вона була наче маріонетка у його руках — він торкався її без дотику, змушував думати лише про нього.

Рафаель підвівся і підійшов ближче, його кроки були повільними й упевненими. Він нахилився до її вуха й прошепотів так, щоб чула лише вона:

— Це тільки початок, mi ángel. І ти вже моя.

Від його голосу по тілу Ізабелли пробігли мурахи. Вона знала: він небезпечний. Але ще більше знала — вона не може й не хоче втекти.