Розділ 11

Вітер шумів у верхівках сосен, сонце грало крізь листя, малюючи золоті візерунки на траві. Ізабелла ще відчувала шалений біг коня, коли Рафаель, притиснувши її до дерева, вп’явся в її губи. Його поцілунки були такими ж пристрасними й дикими, як ця свобода навколо.

— Рафаеле… — її голос зривався, наповнений і страхом, і захопленням.

— Ш-ш-ш… — його палець торкнувся її губ, потім ковзнув униз по шиї, по вирізу сукні. — Тут нас не знайде жодна душа. І я не збираюся відпускати тебе.

Його руки немов мали власну волю: одна тримала її зап’ястя, притискаючи до шорсткої кори, інша блукала тілом, розпалюючи вогонь у кожній клітинці. Вона тремтіла, але не від холоду — від того, що вперше дозволяла собі бути бажаною настільки відверто.

Її подихи ставали коротшими, серце калатало, а в голові кружляла лише одна думка: він небезпечний, але саме це і тягнуло її ще дужче.

— Ти граєшся зі мною, — прошепотіла вона, намагаючись приховати тремтіння голосу.

— Ні, Ізабелло, — його губи ковзнули до її шиї, залишаючи гарячі сліди. — Я граюся тобою. Але тобі подобається, правда?

Її губи розкрилися у тихому стогоні, і він усміхнувся, відчуваючи, як її тіло здається йому крок за кроком. Вона ще не усвідомлювала цього, але він уже мав повний контроль — і над її серцем, і над бажанням.

Серед дерев, у дикій тиші, народжувалася їхня перша справжня ніч безневинних ілюзій.

Її спина торкалася шорсткої кори, а Рафаель нахилився ще ближче, його гаряче дихання обпікало шкіру біля вуха.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я хотів цього, — прошепотів він, ковзаючи пальцями по її зап’ясті, наче позначав на ній свій знак.

Ізабелла намагалася відповісти, та голос зрадницьки зник у горлі. Лише серце билося так гучно, що вона боялася — він почує цей шалений ритм.

Він відпустив її руку, але тільки для того, щоб обійняти талію й різко притягти ближче. Її груди торкнулися його грудей, і від цього зіткнення вона зойкнула, а він зловив цей звук своїм поцілунком.

— Бійся мене… — пробурмотів він проти її губ. — Але ще більше бажай.

Його долоня спустилася нижче, притримуючи її стегно. Вона відчула, як її ноги тремтять, і майже несвідомо піддалася йому, дозволяючи відкрити ще більше.

— Рафаеле… — у її голосі звучала молитва й заборонене бажання водночас.

Він розсміявся тихо, небезпечно, і його очі спалахнули темним вогнем.
— Це лише початок, mi pequeña. Я хочу, щоб кожен твій подих належав мені.

Його губи й руки продовжували гру — небезпечну, пристрасну, таку, від якої вона вже не могла втекти. Вона знала: це крок у невідоме, але серце й тіло не залишили їй вибору.
 

Його руки сплутали всі її думки, губи розпалювали полум’я на кожному клаптику шкіри. Вона тремтіла, губилася між страхом і насолодою, між «так» і «ні».

Ізабелла відчула, як останній захист у її серці тане. Вона піддалася йому — розкрилася, немов квітка перед бурею, готова віддати все.

— Рафаеле… прошу… — її голос був тихим стогоном, наповненим бажанням і довірою.

Він підняв голову, і їхні погляди зустрілися. У його очах горіло полум’я, але в куточках губ з’явилася хижа посмішка.
Він різко зупинився, відпустивши її, залишивши тіло Ізабелли гарячим і спраглим.

— Ще не час, — прошепотів він їй у вухо, так близько, що його слова стали дотиком. — Ти ще навчишся благати мене по-справжньому.

Ізабелла завмерла, не знаючи, чи то соромитися, чи ненавидіти його за цю жорстоку гру. Але в глибині душі вона знала: тепер він тримає її в полоні, і вирватися вже неможливо.

Він відступив, залишаючи її в безмовній тиші лісу, з розбитим подихом і палаючими губами.
Рафаель, сівши на коня, кинув їй останній погляд, у якому було і бажання, і небезпека.

— Запам’ятай цей день, Ізабелло. Це лише початок.