Розділ 10

Ранок був ясним і теплим, сонце золотило вершини дерев у маєтку Дуарте. Ізабелла спустилася до стайні в легкій сукні й чоботях для верхової їзди. Її серце билося швидше, ніж звичайно — Рафаель особисто запросив її на прогулянку.

Він уже чекав. У темному костюмі для верхової їзди, з рукавицями в руках, він виглядав як чоловік із давніх романів. Його кінь — чорний жеребець — нетерпляче бив копитом, відображаючи характер свого господаря.

— Я думала, ти не з тих, хто любить романтику, — з посмішкою сказала Ізабелла, підходячи до білосніжної кобили.

— Це не романтика, — відповів Рафаель, подаючи їй руку, аби допомогти сісти в сідло. Його пальці затрималися на її талії довше, ніж потрібно. — Це свобода. А свободу завжди здобувають силою.

Її щоки спалахнули, але вона прийняла його допомогу. Коли обидва виїхали на відкриту галявину, вітер підхопив її волосся, а сміх вирвався сам собою. Вона відчувала себе пташкою, що вирвалася з клітки.

Рафаель їхав поруч, очікуючи саме цього моменту — коли вона розслабиться, коли в її обличчі з’явиться щира радість. І саме тоді він нахилився ближче.
— Красуня в сідлі… Але пам’ятай, Ізабелло: навіть якщо ти летиш, хтось завжди тримає повіддя.

Вона зустріла його погляд, і в її тілі пробігла хвиля. Було в цих словах щось небезпечне, але й п’янке.

На узліссі він різко зупинив коня, зістрибнув і легко підняв її з сідла, не дозволивши навіть протестувати. Її сміх перервався, перетворившись на захоплений подих.

— Рафаеле… що ти робиш?

Він притиснув її спиною до стовбура дерева, його руки вп’ялися в її талію, а очі горіли полум’ям.
— Те, чого хочу. І я завжди отримую бажане.

Його губи накрили її, гарячі й вимогливі, а довкола залишався лише запах хвої та відлуння її серця. Її руки тремтіли, але вона обійняла його у відповідь, розуміючи: опиратися — марно.

У цій дикій свободі він залишався її єдиним полоном.