Розділ 9

Ніч у кімнаті Ізабелли затягнулася. Свічки давно догоріли, залишивши лише запах воску й тіні на стінах. Вона лежала, загорнута в ковдру, а Рафаель сидів у кріслі навпроти, у темряві. Здавалося, він навіть не спав — лише дивився на неї, мов вовк, що охороняє здобич.

— Ти не лягаєш? — тихо запитала вона, відчуваючи, як цей погляд пронизує її наскрізь.

— Я звик спати мало, — відповів він глухо. — Коли надто довго заплющуєш очі, починають приходити спогади. А я не люблю їх бачити.

Ізабелла піднялася на лікті, її довге волосся розсипалося по подушці.
— Які спогади?

Він замовк на кілька секунд. Його обличчя залишалося холодним, але голос змінився — став глибшим, майже шорстким.
— Моя родина зазнала зради. Те, що належало нам, забрали. Мого батька принизили, мою матір знищили плітки. І все це зробила одна людина.

Вона здригнулася. У його очах блиснула така темна рішучість, що на мить їй стало страшно.
— Хто?

Рафаель підійшов ближче, сів поруч на край ліжка. Його пальці торкнулися її щоки.
— Це не має значення. Головне — я ніколи більше не дозволю нікому забрати в мене те, що моє.

Вона не знала, чому її так боляче зачепили ці слова. У них звучала правда, але й щось більше: фанатична одержимість. І все ж серце Ізабелли стискалося від співчуття.

— Ти сильний, Рафаеле. Але навіть сильні мають право на любов, а не лише на боротьбу, — тихо сказала вона, дивлячись йому в очі.

Він завмер. Наче її слова пробили невидиму броню. І тоді він нахилився й поцілував її — ніжно, повільно, так, ніби вперше дозволив собі бути слабким.

Ізабелла обняла його, щиро вірячи, що ця мить — справжня. Що за холодною маскою ховається чоловік, який лише потребує тепла.

А Рафаель усміхався у глибині душі. Вона вже була не просто в його руках — вона відкривала йому своє серце. І це робило гру ще цікавішою.