Розділ 8

Вітер стукав у вікна, розгойдував фіранки, але для Ізабелли світ звузився лише до одного чоловіка. Рафаель сидів на краю її ліжка, нахилившись так близько, що його тінь накривала її повністю.

— Ти боїшся мене? — його голос був тихим, але в ньому звучала хижість.

Вона не знала, що відповісти. Її пальці стискали простирадло, груди підіймалися від прискореного дихання.
— І так… і ні, — нарешті прошепотіла вона.

Рафаель посміхнувся, його очі потемніли ще більше.
— Добре. Страх робить відчуття гострішими.

Він нахилився, провів пальцями по її обличчю, ковзнув по шиї, зупинившись на тонкому ланцюжку з кулоном. Одним рухом він зняв його, кинув на підлогу.
— Тут, у цій кімнаті, немає нічого, що належить тобі. Ти — моя. Цілком.

Його слова змусили її здригнутися, але тремтіння було більше схоже на бажання, ніж на протест.

Рафаель опустився нижче, губи торкнулися її ключиці, повільно прокладаючи гарячий слід уздовж тіла. Ізабелла вигнулася, губи зірвалися на стогін, і він задоволено всміхнувся, ніби виграв черговий раунд.

— Дай мені все, Ізабелло, — прошепотів він, затримуючи її зап’ястя над головою. — Дай мені твій страх, твоє бажання, твою покору.

Її серце калатало несамовито. Вона знала, що повинна чинити опір, але замість цього піддалася його силі. Її очі зустрілися з його — і в них було прохання, відчайдушне й щире.

— Я твоя… — ледве чутно зізналася вона.

Ці слова були ключем. Рафаель накрив її губи поцілунком — диким, спраглим, таким, що позбавляв повітря. Його руки ковзнули вниз, розриваючи тонку тканину нічної сорочки, залишаючи її беззахисною перед ним.

Їхні тіла переплелися, і ця ніч стала схожа на гру без правил, де він був повним господарем, а вона — полонянкою, яка добровільно віддала йому владу.

Але серед дикої пристрасті Ізабелла відчувала дивне тепло: його поцілунки несли не лише небезпеку, а й щось більше, чого вона не могла пояснити.

Вона не знала, що ця гра одного дня зламає їй серце.