Розділ 7

Ізабелла сиділа біля дзеркала у своїй кімнаті, розчісуючи довге волосся. Ніч була пізня, маєток спав, лише вітер грався фіранками на вікнах. Вона намагалася заспокоїтись після довгого дня, але серце все ще билося швидше, ніж звично. Їй здавалося, що тінь Рафаеля переслідує її навіть тоді, коли його немає поруч.

І раптом — вона відчула це.
Хтось був у кімнаті.

Її пальці завмерли на гребінці. Ізабелла підняла очі до дзеркала — і там, у відбитті, побачила його. Рафаель стояв біля вікна, наче частина темряви, очі блищали, мов жарини.

— Рафаеле… — голос зірвався на шепіт. — Що ти тут робиш?

Він наблизився неквапом, його кроки були беззвучними, мов у хижака.
— Я попереджав, що не зупинюсь, — тихо сказав він. — Я хочу бачити тебе, коли ти думаєш, що лишилася на самоті. Хочу знати, що належиш мені не лише вночі, але й у кожній твоїй думці.

Він став за її спиною, дивлячись на неї крізь дзеркало. Його руки лягли на її плечі, ковзнули вниз, змушуючи тканину нічної сорочки з’їхати. Її дихання збилося.

— Ти граєшся зі мною… — прошепотіла Ізабелла, але не відсунулася.
— Ні, — він нахилився, губами торкнувся її шиї. — Я граюся тобою. І тобі це подобається.

Її щоки палали, очі блищали у дзеркалі. Ізабелла знала, що повинна відштовхнути його, але тіло зрадницьки тяглося до його дотиків.

Він зняв з її рук гребінець, відкинув убік. Його пальці розплутували пасма, ковзали по шиї, плечах, і кожен рух був обіцянкою небезпеки.
— Я зроблю так, що ти більше ніколи не зможеш заснути без моєї присутності, — прошепотів Рафаель.

Він нахилився, і їхні губи злилися у поцілунку, гарячому й нетерплячому. Її тіло тремтіло від кожного дотику, а він наче перевіряв, скільки меж вона готова зламати заради нього.

Коли він підняв її на руки й поніс до ліжка, Ізабелла вже знала: вона втрачала себе. Але водночас — знаходила щось нове, сильніше, ніж будь-які страхи.

Рафаель не залишав їй вибору. Вона вже була його полонянкою.