Розділ 5

Промені ранкового сонця пробивалися крізь важкі завіси, малюючи золоті візерунки на шовкових простирадлах. Ізабелла розплющила очі й на мить не могла повірити, що все це було насправді. Її тіло ще пам’ятало ніч — гарячі поцілунки, сильні руки, подих Рафаеля на її губах.

Вона повернула голову й побачила його поруч. Він не спав. Лежав на боці, упершись головою в долоню, і дивився на неї так, ніби смакував сам момент.

— Ти дивишся на мене, ніби я коштовність, — прошепотіла вона, сором’язливо прикриваючи груди ковдрою.
— Ти — коштовність, — його голос був глибоким і небезпечно ніжним. — Тепер уже моя.

Від цих слів вона почервоніла. Її серце підстрибнуло, а пальці мимоволі стиснули край простирадла.

Він нахилився, торкнувся її губи легко, як пір’їною.
— Вчора ти дала мені більше, ніж будь-хто міг би сподіватися. І я… не зупинюся на цьому, Ізабелло.

Його рука ковзнула по її щоці, спустилася нижче, змушуючи її тремтіти.
— Рафаеле… — вона вимовила його ім’я так, ніби це була молитва.

Він посміхнувся. У цій усмішці була влада, але й щось інше — те, чого він не планував: м’якість, яку він намагався приховати навіть від себе.

Вона схилилася ближче й притулилася до його грудей, ловлячи ритм його серця. Він обійняв її, і в ту мить Ізабелла почувалася захищеною, коханою, навіть якщо ще не знала, що їхня історія почалася з гри.

Для неї це був світанок нового життя.
Для нього — ще одна нічия на шахівниці, яку він мав виграти.

Але саме в цю мить Рафаель несподівано відчув: гра почала втрачати свої чіткі правила.