Розділ 2 Очі які не можна забути

Ізабелла не пам’ятала, коли востаннє їй було так страшно.

Чорний автомобіль мчав мокрими вулицями Ноктейна, розрізаючи темряву світлом фар. За вікном миготіли будинки, вивіски, порожні перехрестя — усе те, що ще годину тому було її звичним світом.

Тепер він залишався позаду.

Разом із відчуттям безпеки.

Вона сиділа, притиснувшись до дверей настільки сильно, ніби могла злитися з ними й зникнути. Її пальці тремтіли, стискаючи мокру тканину пальта.

Поруч сидів Влад.

Нерухомий.

Спокійний.

Ніби нічого особливого не сталося.

Наче він не викрав людину кілька хвилин тому.

Ізабелла обережно повернула голову.

Тепер, у світлі салону, вона могла краще його роздивитися.

Темне волосся, трохи вологе від дощу. Чітко окреслена щелепа. Прямий ніс. Легкий шрам біля скроні, майже непомітний.

І очі.

Темні.

Холодні.

Такі, в які не хотілося дивитися довго.

І водночас неможливо було відвести погляд.

Він був красивим.

Небезпечно красивим.

Ізабелла одразу зненавиділа себе за цю думку.

— Куди ви мене везете?

Мовчання.

Влад навіть не глянув на неї.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Будь ласка… моя мама буде хвилюватися.

Жодної реакції.

Він дивився прямо перед собою.

Його профіль здавався вирізьбленим із каменю.

— Ви ж не збираєтесь мене…

Вона не змогла договорити.

Не змогла вимовити найстрашніше.

Влад повільно повернув голову.

Подивився на неї.

Лише один короткий погляд.

Але цього вистачило, щоб вона замовкла.

— Тихо.

Одне слово.

Низький голос.

Холодний наказ.

Ізабелла стиснула губи.

Сльози палили очі, але вона не дозволила їм впасти.

Ні.

Вона не буде плакати перед ним.

Не дасть йому цього задоволення.

Машина звернула на вузьку дорогу за містом.

Ліхтарів ставало все менше.

Темрява густішала.

Ізабелла почала рахувати повороти.

Один.

Два.

Праворуч.

Ще один ліворуч.

Вона змушувала себе запам’ятовувати все.

Якщо буде шанс — вона втече.

І їй знадобиться дорога назад.

Несподівано Влад заговорив, не дивлячись на неї:

— Не витрачай сили.

Вона завмерла.

— Що?

— Я бачу, як ти дивишся у вікно. Рахуєш дорогу.

Її серце пропустило удар.

Він помітив.

Звичайно, помітив.

— Я не—

— Не бреши мені.

Його голос став нижчим.

Небезпечнішим.

— Особливо в перший день.

Ізабелла опустила очі.

Вона знала, що має мовчати.

Але страх перемагав.

— Ви не можете тримати мене силою.

Мовчання.

— Це незаконно.

Мовчання.

— Люди шукатимуть мене.

Тиша.

Наче її слів не існувало.

Наче її самої не існувало.

І це лякало більше, ніж якби він кричав.

Через кілька хвилин попереду з’явилися високі чорні ворота.

Вони повільно відчинилися.

Автомобіль заїхав усередину.

Ізабелла затамувала подих.

Перед нею височів великий будинок.

Ні.

Маєток.

Темний. Величезний. Із панорамними вікнами й кам’яними стінами.

Красивий.

І страшний.

Справжня золота клітка.

Машина зупинилася.

— Виходь.

Вона не рухалась.

Лише сильніше втиснулася в сидіння й похитала головою.

— Ні.

Влад повільно повернувся до неї.

— Не змушуй мене повторювати.

Ізабелла вчепилася пальцями в край сидіння.

— Я не піду.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Без емоцій.

Без роздратування.

І це було гірше за крик.

А потім раптово нахилився.

Одним різким рухом відчинив двері з її боку.

— Що ви—

Вона не встигла договорити.

Влад схопив її за передпліччя й буквально витягнув із машини.

— Пустіть! — Ізабелла почала вириватися, намагаючись відштовхнути його. — Відпустіть мене!

Марно.

Його хватка була міцною, майже болючою.

Він навіть не сповільнив кроку, тягнучи її до входу.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Біля входу стояли двоє чоловіків.

Охорона.

Вони дивилися на неї з цікавістю.

Один навіть усміхнувся.

Влад помітив це миттєво.

— Не дивитися на неї.

Його голос став крижаним.

Чоловік одразу опустив очі.

— Так, босе.

Ізабелла здивовано глянула на Влада.

Він не звернув уваги.

Просто взяв її за лікоть і повів усередину.

Будинок був розкішним.

Темне дерево. Мармур. Великі сходи.

І повна, майже мертва тиша.

— Кімната нагорі.

Вона різко вирвала руку.

— Я не піду.

Влад повільно подивився на неї.

Цей погляд змусив її пошкодувати про слова ще до того, як він заговорив.

— Підеш.

— Ні.

Вона зробила крок назад.

— Я не ваша річ.

За секунду він опинився поруч.

Надто близько.

Надто швидко.

Його пальці міцно стиснули її підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі.

— Послухай уважно.

Його голос був тихим.

І від цього ще страшнішим.

— Ти тут, бо жива. Лише тому, що я так вирішив. Не змушуй мене шкодувати про це рішення.

Ізабелла перестала дихати.

Він відпустив її так само раптово.

— Кімната нагорі. Треті двері ліворуч.

І пішов.

Просто пішов.

Наче вона більше не варта його уваги.

Одна з жінок, очевидно покоївка, мовчки провела Ізабеллу нагору.

Кімната виявилася великою.

Світлою.

І замкненою.

Ізабелла зрозуміла це одразу, коли почула, як двері зачинилися ззовні.

Вона кинулася до них.

Смикнула ручку.

Замкнено.

— Ні…

Паніка накрила хвилею.

Вона підбігла до вікна.

Другий поверх.

Занадто високо.

Унизу охорона.

Її груди важко підіймалися.

Але поступово страх почав змінюватися.

На щось інше.

На злість.

Вона повільно витерла сльози.

Подивилася на двері.