Розділ 1 Невчасно побачене

Дощ почався раптово.

Ізабелла любила такі вечори — коли місто, здавалося, завмирає під шумом крапель, а вулиці блищать, ніби вкриті склом. У такі моменти навіть вигадане місто Ноктейн, яке вдень здавалося холодним і чужим, ставало майже красивим.

Вона затрималася довше, ніж планувала.

Невелика кав’ярня, де вона підробляла після навчання, закрилася майже годину тому, але через зламаний касовий апарат їй довелося допомагати з підрахунками. Тепер, міцніше стискаючи тонке пальто на грудях, вона поспішала додому коротким шляхом — через старий район, де зазвичай уникала ходити сама.

— Геніально, Ізабелло, — тихо пробурмотіла вона до себе. — Саме те місце, щоб гуляти о десятій вечора.

Її світле волосся вже намокло, прилипнувши до щік. У руках вона стискала телефон, хоча батарея майже розрядилася. Навколо — жодної душі. Лише далекі вогні ліхтарів і звук її кроків по мокрій бруківці.

А потім вона почула крик.

Ізабелла різко зупинилася.

Чоловічий голос. Грубий. Розлючений.

Десь попереду, за рогом вузького провулка.

Здоровий глузд кричав їй негайно тікати. Але цікавість — її вічний ворог — змусила зробити кілька тихих кроків уперед.

Вона визирнула з-за кам’яної стіни.

І завмерла.

У темному провулку стояли кілька чоловіків. Усі в чорному. Один із них лежав на колінах, важко дихаючи, з розбитим обличчям. Інший тримав його за волосся.

А перед ними стояв він.

Високий. Широкоплечий. У темному пальті, яке ідеально сиділо на ньому, наче броня. Його обличчя було наполовину приховане тінню, але навіть так Ізабелла відчула щось дивне.

Небезпеку.

Владу.

Страх.

Він нічого не казав кілька секунд. Просто дивився на чоловіка перед собою.

А потім тихо промовив:

— Я давав тобі шанс.

Його голос був спокійний. Майже тихий.

Від цього стало ще страшніше.

— Влад, прошу… — захрипів той на колінах. — Я все поверну.

Влад.

Ім’я, яке дивно відбилося в її голові.

Чоловік нахилився ближче.

— Ти вкрав у мене не гроші. Ти вкрав довіру.

Пролунав глухий удар.

Ізабелла здригнулася, притиснувши долоню до рота.

Ні.

Їй не можна тут бути.

Вона повільно відступила назад.

І наступила на металеву банку.

Гучний дзвінкий звук прорізав тишу.

Серце зупинилося.

Усі голови повернулися в її бік.

Особливо його.

Навіть у темряві вона відчула його погляд.

Холодний. Пронизливий.

Він побачив її.

— Хто там? — різко крикнув один із чоловіків.

Ізабелла зірвалася з місця.

Вона бігла так швидко, як тільки могла.

Дощ сліпив очі. Серце калатало так сильно, що вона майже не чула нічого навколо.

Тільки кроки позаду.

Його люди.

Ті самі чоловіки, що стояли поруч із Владом кілька секунд тому, кинулися за нею за його наказом.

— Знайдіть її! — почула вона позаду холодний голос Влада.

— Ні, ні, ні…

Вона завернула за ріг.

Ще один.

Ще.

Телефон вислизнув із рук і впав у калюжу, але вона навіть не зупинилася.

Їй потрібно сховатися.

Десь.

Будь-де.

Позаду все ще лунали чужі кроки, але раптом вона почула інші.

Повільніші.

Впевнені.

Ближчі.

Влад не залишився в провулку.

Поки його люди прочісували сусідні вулиці, він сам пішов коротшим шляхом, знаючи цей район краще за будь-кого.

І саме тому знайшов її першим.

Сильна рука різко смикнула її вбік.

Вона навіть не встигла закричати.

Її притиснули до холодної цегляної стіни в темному проході між будинками.

Велика долоня закрила їй рот.

— Тихо.

Цей голос.

Влад.

Її очі розширилися від жаху.

Він стояв зовсім близько.

Настільки, що вона могла відчути його тепло крізь мокрий одяг. Побачити темні краплі дощу на його шиї. Вловити запах — щось деревне, холодне, змішане з димом.

Вона затремтіла.

Повз них пробігли інші чоловіки.

— Куди вона поділася?!

— Шукайте далі!

Коли голоси віддалилися, Влад повільно прибрав руку.

Ізабелла одразу зробила вдих.

— Будь ласка… я нічого не скажу, — прошепотіла вона. — Клянуся.

Він мовчав.

Просто дивився на неї.

Його очі були майже чорні.

Незбагненно холодні.

Але в них було щось ще.

Розрахунок.

Він оцінював її.

— Ти бачила забагато.

— Я нікому не скажу.

— Скажеш.

— Ні.

Він зробив крок ближче.

Ізабелла вперлася спиною в стіну.

— Ти налякана. Ти молода. Тебе знайдуть. Натиснуть. І ти все розповіси.

— Ні! Я…

— У тебе немає вибору.

Її охопила паніка.

— Будь ласка, відпустіть мене.

Вперше щось змінилося в його обличчі.

Ледь помітно.

Наче вагання.

Але лише на секунду.

Потім він дістав телефон.

— Підганяй машину.

— Ні… ні, будь ласка…

Ізабелла різко вдарила його в груди й спробувала вирватися.

Марно.

Він схопив її за зап’ястя одним рухом.

— Не змушуй мене бути грубішим.

— Ви божевільний! Ви не можете просто викрасти мене!

Його губи ледь сіпнулися.

— Уже можу.

Через хвилину біля них зупинився чорний автомобіль.

Ізабелла почала пручатися сильніше.

— Допоможіть! Хтось—

Влад різко нахилився до її вуха.

Його голос став крижаним.

— Або ти зараз сідаєш у машину сама, або мої люди знайдуть твою адресу раніше, ніж ти встигнеш закричати. І тоді під загрозою будеш не тільки ти.

Вона завмерла.

Мама.

Її мама була вдома.

Страх моментально скував усе тіло.

Він це помітив.

— Розумна дівчина.

Сльози навернулися на очі, коли вона повільно сіла в машину.

Двері зачинилися.

Влад сів поруч.

Автомобіль рушив.

Ізабелла дивилася у вікно на вогні міста, що зникали позаду.

Її життя щойно розкололося на «до» і «після».

Вона не знала, куди її везуть.

Не знала, що він з нею зробить.