6

Дні змінювали ночі і нестримно неслися вперед. Олена сприймала як належне своє життя і, здавалося, уже почала звикати. Вона звикла до того, що вона ніхто й нічого не досягне в цьому житті. Вона звикла до того, що чоловік завжди має рацію, навіть, якщо це дві тисячі разів не так. Вона звикла в усьому собі відмовляти через нестачу коштів. Вона звикла, що у них сім'я складається з трьох осіб: її, Назара та Андрія, який щоночі приводив до них чергову хвойду. Вона вже сприймала за норму витівки та маразматичні напади Назара, які щоразу посилювалися. Олена дедалі частіше ловила себе на думці, що вона не кохає Назара і, швидше за все, ніколи й не кохала, так само як і він її. Дівчина розуміла, що вони одружилися, бо це було їм обом зручно. Дівчина боялася, що ніколи в житті не зустріне справжнє кохання і не вийде заміж. Вона боялася, що ніколи не зможе стати матір'ю. Плюс Назар виявляв до неї інтерес та турботу. Саме за турботу, Олена приймала панічні настрої хлопця та його бажання постійно бути з нею на зв'язку та контролювати кожен крок.

Назар же бачив у Олені постійно згодну на все, турботливу та хазяйновиту дівчину, яка не була меркантильною та не вимагала від нього абсолютно нічого. Вона не просила в нього гроші, як усі інші, не вимагала квітів та подарунків. Не наказувала везти її на відпочинок за кордон та переписати на неї батьківську квартиру. Вона була красивою та стрункою, м'якою та стриманою — повною протилежністю тим, хто його приваблював. Та й зустрівши Олену, Назар ще перебував у відносинах з меркантильною Наталі, яка постійно його зраджувала та вимагала від нього грошей та подарунків. Він більше, ніж півроку "воював" на два фронти не знаючи, кого обрати: м'яку Олену прекрасну, чи все-таки залишитися з ласою до грошей зрадницею Наталі, яка обдирала його до нитки та змушувала закипати кров у його жилах. 

Після того, як Назар застукав Наталі в ліжку зі своїм найкращим другом Андрієм, хлопець образився на кохану і вирішив їй помститися, зробивши Олені пропозицію:

— Я тебе благаю, — сміялася в обличчя Назарові Наталі, підкурюючи дамську сигарету з ароматом ментолу. — Що з тебе взяти, жених? Крім аналізу, ти більш ні на що не стусен. Та ти й заробити нічого не можеш, що с тебе взяти? — глузувала кохана з розчарованого Назара. 

Він то бідняга думав, що тільки-но скаже Наталі про своє рішення одружитися на іншій, як вона вмовлятиме його не робити цього, але вона просто посміялася з нього.

— Не заздрю я твоїй сірій миші, — продовжувала принижувати Наталі Назара, — по-перше ти мене ніколи не забудеш, а по-друге, який з тебе чоловік, так, бжик. Порожній звук! — струшуючи сигаретний попіл, посміхнулася дівчина.

— Якщо ж я такий нікчемний, як ти кажеш, то чому ти увесь цей час була зі мною? — ображено запитав Назар.

— Тому що це не заважало мені бути одночасно з іншими, — голосно зареготала велична Наталі. — Ти ж, як побите щеня, яке я весь час стусанами ганяла від себе, а ти всеодно ліз до мене і вдень, і вночі. І твоя моль непритомна ніяк не змінила ситуацію. Мабуть, вона не зачепила тебе, так як зробила це я. Тому бажаю щастя, жених, тільки сумніваюся, що ти зможеш стати щасливим! — голосно засміялася Наталі, та постукавши Назара по плечу, пішла з гордо піднятою головою.

Рішення Назара було на користь Олени, і не тому, що він дуже цього хотів. Йому здавалося, що м'яка та ніжна Олена, допоможе йому забути фатальну жінку його мрії, яка знущаючись над ним, отримувала задоволення. Хоча, коли наречені подали заяву до РАГСу, Назар все ще чекав, що Наталі йому зателефонує і він скасує це бісове весілля та відновить відносини з нею.

Олена відчувала, що часто Назар знаходиться десь далеко, попри те, що фізично він поряд. Дівчина після подачі заяви до РАГСу, двічі хотіла її забрати. Їй здавалося, що вона робить помилку, але гості вже були запрошені, все домовлене, сукня була взята на прокат, здавалося, є все для того, аби почуватися щасливою, але ні — присмак щастя був дівчині, на жаль, незнайомим.

— Не всі шлюби будуються на безмежному коханні та пристрасті, — всіляко заспокоювала Оленку Свєтка, найкраща подруга та дружка на майбутньому весіллі, — всі звикають, миряться з ситуацією та живуть. Живуть дов-го та щас-ли-во — протягла по складах дівчина, ніби акцентуючи увагу подруги на тому, що перед весіллям усі нервуються. — Ось побачиш, мине час і ще сміятися з себе будеш, згадуючи, яка ти була дуренька. Ніби у воду дивилася Світлана, але замість сміху, Олена виплакувала моря сліз через несправедливу долю. 

Олена то жаліла себе, то казала, що так їй і треба та плакала ще сильніше, але крім Світлани, Олениних сліз більше ніхто не бачив, вважаючи її щасливицею, яка "відхопила" класного, міського хлопця з машиною та квартирою, який умів на людях справляти враження та здавався справжнім джентльменом та мрією кожної дівчини. Особливо, односельці дівчини говорили, що їй дуже пощастило:

— Треба ж, який гарний та заможний хлопець дістався голодранці Олені, — казала сусідка тітка Марина, яка заздрила дівчині чорною заздрістю.

І лише Олена знала, що вони з Назаром були обоє голозаді. А різнилися лише тим, що дівчина намагалася десь підпрацьовувати аби щось заробити та будувала плани на успішне майбутнє в той час, коли Назар жив сьогоднішнім днем, та прогулював Оленині гроші з друзями по ресторанах та казино.

Так, через страх людського осуду. Через те, що про неї скажуть односельці, одногрупників, однокласниці "погана", Олена звикала жити не в своїй тарілці та приносити себе в жертву тому, хто її не кохає, а лише принижує та гнобить. Принижуючись перед тим, кого не кохала сама, але дорікаючи собі у виборі, Олена карала себе тим, що терпіла чоловіка за якого вийшла заміж. Саме через чужу думку та страх ганьби, дівчина не наважилася розірвати болісні відносини з чоловіком, який з кожним днем ставав агресивнішим та злішим.

Дівчина, потай від усіх, і навіть самої себе, мріяла про щире та взаємне кохання, але в її мріях не було місця Назарові. Оленка розуміла, що знову відчуває себе нещасною та беззахисною дівчинкою, яка не спала ночами через вибрики батька-алкаша. Саме Олена давала собі колись установку, що ніколи не залежатиме від чоловіка, так як свого часу залежала від батька її мама, та Любка від свого колишнього чоловіка. А зараз, дівчина замкнена у обідраній, голодранській клітці за холодною вечерею сидить за столом, вкотре не дочекавшись Назара до столу, а самій не лізе в горло шматок, приготованої на останні гроші їжі.