ГЛАВА 44

Софія.

Нещодавно забрала Зою з садочка трохи раніше.

— Давай погуляємо! - донька потягнула в бік парку. 

Теплий день, лагідне сонечко, майже безлюдний парк. Чому ні?

— Може ходімо в інше місце? - запитала в доньки. - Сьогодні тут нікого немає. 

— Хочу сюди! - закапризувала малеча.

— Ну добре. -  здалася я.

Присіла на лавку біля дитячих карусельок, задумливо спостерігаючи за навколишнім світом. Зараз якось дужче, ніж завжди відчувається туга та самотність. Он  парочка підлітків навпроти через дорогу ніжно тримаються за руку. 

Зітхнула й поглянула на щасливу доньку. 

Насправді вже забула як це - бути в стосунках, коли тебе обіймають і цілують, люблять. Хоча, зараз здається, що й не було тієї щирої любові. Коли чоловік кохає, то не відмовляється від тебе при першій нагоді, не лякається обов'язків чи відповідальності, як сталося в моєму випадку. 

Прекрасний принц щез, щойно дізнався про вагітність. Красива казка про взаємну любов, виявилася вигадкою. А мати принца - злою відьмою! Ось так! розбиваються дівочі мрії про справжні почуття та сім'ю. 

Добре, що у цьому світі ми з Зоєю виявилися не самотніми. Безмежно дякую Гені за підтримку, за плече допомоги. За те, що взяв усю відповідальність за нас на себе і фінансову теж. 

Зараз уже не сиджу у нього на шиї. Маю роботу. Зоя відвідує садочок. А от в особистому житті не щастить. Може аж занадто обережно підходжу до вибору й не бажаю зв'язувати своє життя з ненадійним чоловіком? Та вже як є.

Від роздумів відволік малий білявий котик, який спочатку сидів на узбіччі, вилизуючи лапки, а потім кволо почимчикував на інший бік вулиці. В цей час з-за рогу виїхала автівка на досить високій швидкості. 

— Ні-ні-ні! Малий! Мерщій тікай! - тільки й встигла вигукнути я, бо все сталося аж занадто швидко.

Різкий скрегіт коліс, гальмівний шлях і автівка, яка в останню мить спробувала оминути тваринку, але замість цього врізалася в дерево. 

Ми з Зоєю якось одночасно зреагували, перелізли маленький парканчик, який відділяв дитячий майданчик від дороги й кинулися в той бік.

Мить і Зоя вже міцно тримала в руці “винуватця” аварії, який сполохано притих в її обіймах. Напевно, тваринка відчула що добряче нашкодила.

Я ж обережно наблизилася до автівки озираючись! 

Нікого поряд. Як так!? Куди всі поділися! Навіть немає кого покликати на допомогу.

— Ми ж допоможемо? - питає донька.

— Так! - киваю, а сама викликаю швидку допомогу.

— Мамо! - дитина смикає мене за рукав. - А якщо автівка загориться?

Дійсно, звертаю увагу, що вщент розбитий передок автомобіля починає облизувати полум'я. 

— Доню, відійди! 

Тим часом сама наближаюся до авто й смикаю за ручку з боку водія. Не жіноча робота. Дверцята трішки деформовані, тому це зробити досить складно, але нарешті вдалося.

В салоні вже відчувається сморід диму. Спрацювала подушка безпеки, лише одна людина за кермом - чоловік. Він непритомний, на переніссі подряпина й юшкою стікає кров. 

— Ви мене чуєте! - смикаю його. - Агов! - легенько плескаю долонею по обличчю.

— М-м. - подав ознаки життя й спробував розплющити очі.

— Мерщій! - кваплю його. - Слід вибратися звідси.

Він ще у шоковому стані, погано розуміє що сталося, взагалі не розуміє  де знаходиться. 

Тягну його на себе. Важкий. Добре, що він нарешті вже трішки очуняв бо став на ноги, інакше б мені самій було складно. Разом покульгали на безпечну відстань.

— Зою! - окликнула доньку.

Дитина швидко наблизилася до нас і почала з цікавістю розглядати водія.

— А він красивий! - шепоче мені тихо.

— Зоя! - шикаю я. 

— А що? Це ж так! - от вже ця дитяча безпосередність. - Майже такий гарний як дядько Гена! 

— Зовнішність не головне! Головне, щоб людина була хороша! - пояснюю я свою реакцію.

— А ми котика і дядю залишимо собі? 

— Зоя! Котика можливо так! А за дядю, як ти це собі уявляєш? 

— Ех! Шкода! - дівчинка обійняла тваринку.

Нарешті він остаточно прийшов до тями й спробував сфокусуватися спочатку на мені, потім перевів погляд на доньку, на її руки в яких пригрівся пухнастий безхатченко, винуватець його розтрощеної автівки. 

— Живий! - прохрипів водій і знову відключився.

Нарешті хоч якісь люди з'явилися поряд з місцем аварії, а вже за декілька хвилин приїхала швидка і його забрали. 

— Шкода дядю! - в серцях вигукнула донька.

— З ним обов'язково все буде гаразд!  

Нас ще певний час не відпускали поліціянти, які теж прибули на місце ДТП. Але врешті-решт все скінчилося. Вірніше приїхав Геннадій і нас звідти забрав. 

Ось так закінчилася наша прогулянка. 

Хоча ні!

З того часу в нашому житті з'явилися два чоловіки. 

Першим виявився білявий хлопчик з блакитними очима, близько півроку від народження, якого щоправда спочатку довелося: нагодувати, відмити та вилікувати від бліх та інших паразитів. Ви зараз зрозуміли, що мова йде про врятованого котика.

А другим…

Водій тієї самої автівки, який знайшов нас за номером телефону, який я залишила в поліції. Зателефонував і запросив у парк атракціонів, щоб віддячити за допомогу. Ось так все і закрутилося…