ГЛАВА 42

Геннадій Клемков. 

Після вечері відвіз Поліну додому. 

Завтра на роботу. Розумію, що цей факт добряче впливає на її поведінку. 

Коли знаєш, що тебе вранці чекатимуть не самі доброзичливі обличчя, і значний шмат роботи, який треба було виконати “на вчора” важко зберегти настрій та не стати нервовою. 

Жінки емоційніші, їм складніше заспокоїтися чи відволіктися. Скласти всі негаразди в коробочку і запхати ту коробочку поглибше, до того часу, доки не доведеться терміново вирішити цю ситуацію.

Вже майже біля самої квартири Поліни, поцілував її легенько у щічку.

— На добраніч! - тихо бажаю їй.

— Дякую за вечерю!

— Я відвезу тебе на роботу вранці? 

Це не пропозиція, хоч і звучить зараз так. Швидше бажання подбати про свою жінку, про її безпеку. Хоч через зміни в заповіті вона й перестала бути “ласою” ціллю, для вбивці, чи хто там намагався заподіяти  шкоди, збивши її автівкою. Все одно розслаблятися не час. Клара так точно навряд чи заспокоється, доки не позбудиться падчерки. А за нею ще “черга” з сімейства, для кого Поля наче кістка в горлі. 

— Якщо тобі буде не складно! - шепоче червоніючи.

— Складно зараз відпускати тебе! - схиляюся ближче до її вушка, вона ж притискається хребтом до найближчої стіни.

Знаю, що чіпати не можна, бо зірвуся і вона вже навряд чи зможе позбутися мене сьогодні. Хоча жага така, що починає паморочитися в голові, все ж контролюю себе, та утримуюсь від зайвих рухів. Не збираюся тиснути на неї, чи щось прискорювати. Всьому свій час.

Тремтить. І це мене ще більше збуджує. Нестримне бажання перевірити чи вона теж так само “заведена” як і я. Ковзнути долонею по шовковій сукні, піднявши догори тонку тканину, далі ще вище і вище, доки подушечки пальців не зупиняться на мереживних трусиках. 

Стоп! Треба зав’язувати з соромітницькими бажаннями. Все буде! Дай лише звикнути дівчині до тебе! Розкритися! Заспокоїтися! Впевнитися в твоїх почуттях!

Я буду терплячим! Зроблю для неї все! Аби тримати її ось так в обіймах!

Посміхаюся, відчуваючи себе в шкурі хлопчака-підлітка, який шалено закоханий і вже не уявляє свого життя без ось цієї дівчинки з неймовірними очима… 

— Полю! Щоб потім не було образ чи недомовленості між нами… - спробував підібрати ліпше слова. - У мене є знайомий у відділку поліції… коротше кажучи, вони шукають автівку і водія, який майже здійснив наїзд на тебе. 

— Ти що? - вигукнула вона здивовано. 

— Полю! Це не була випадковість! Я відчуваю! - торкаюся до її підборіддя, зазираю в очі. - Ти мені дуже потрібна! Я чоловік і хочу подбати про твою безпеку! 

Її очі наповнюються сльозами. Пригортаю її до себе. 

— Дозволь мені зробити це! Бути поряд! 

— Вже… дозволила. - шепоче, притулившись до мого плеча. 

— Хороша дівчинка! - цілую її у скроню. - А зараз мерщій у ліжко! Побачимося вранці! 

Неймовірне відчуття, коли тебе так само не поспішають відпускати, як і ти сам. Дякую їй за те, що навчила знову любити. Розтопила крижану облуду на серці своєю теплою посмішкою, доки помста не спалила його вщент.