ГЛАВА 40

Поліна.

Геннадій припаркувався неподалік будинку в якому винаймаю квартиру. Відчинив дверцята автівки й допоміг нам із Лів вибратися із салону. 

— Я почекаю тебе вдома. - прошепотіла подружка й взяла з моїх рук ключі від помешкання. 

— Дякую за квіти. Вони дуже гарні! - промовила щойно ми залишилися удвох.

Він посміхнувся та підійшов ближче до мене, але не торкається, як і не робить зайвих рухів. Виглядає спокійним та розслабленим, руки тримає в кишенях.

— То ти дуже гарна! - тихо промовляє. 

Відчуваю, як до лиця приливає кров. Одразу стає гаряче, навіть без його дотиків. 

— Маю надію, що подружка не помститься мені, якщо я зроблю ось це! 

Торкається ніжно до мого підборіддя і цілує легко, майже невинно, але я відразу відповідаю на поцілунок.  Тож вже за мить між нами спалахує справжнє полум'я пристрасті. 

— Якщо ми зараз не заспокоїмося, просто вкраду тебе і подружці доведеться гостювати в Києві самій! - шепоче на вухо, а в мене сироти по всій шкірі. Знову припадає до моїх губ.

Треба пригадати, що таке “пристойність”, а я не можу… Такі жагучі відчуття, що дах зносить. Чи варто зараз зауважувати, що таке зі мною вперше? Підліткова закоханість до Данієля і поряд не стояла.

— Солодка! Я думаю про тебе увесь час! - його рука торкається волосся, заправляє неслухняну прядку за вушко, торкається теплої шкіри, викликаючи трем. - Зустрінемося завтра? 

— Так. - киваю. 

— Обіцяй, що не будеш мовчати, якщо Данієль з Майклом знову будуть чіпляти тебе! - супиться, брови сходяться на переніссі.

— Скажу! - відповідаю і не можу відвести погляд від його очей. 

— Чекай! - він відчиняє багажне відділення автівки і дістає красивий пакунок. 

— Що це? - цікавлюся.

— Український презент для подруги. Маленька дяка, що гарно дбала про тебе! І смачна кава з смаколиками для тебе! - підморгує й допомагає донести пакунок до квартири. 

— Дякую! - вже остаточно зашарілася. В одній руці тримаю пакунки, в іншій — букет.

Насправді неймовірно приємно. І,  зовсім не хочеться його відпускати, але розумію, що поведуся негарно стосовно Лівії. 

Начебто зовсім трішки часу провели разом, а вражень вистачило, щоб знову цей день заграв яскравими барвами!

Щойно повернулася додому, як одразу застала Лів, яка нетерпляче переминалася з ноги на ногу у передпокої. 

Разом пішли на кухню. Поставила квіти у вазу. 

— Він такий милий! - муркоче вона в захваті. - Я хочу бути хрещеною Вашого малюка! - нагадує.

— Лів! - закатала очі під лоба. - Я пам’ятаю, але про це говорити ще так зарано. 

— Це так хвилююче! Поцілунки, побачення, перший… 

— Ось! Це тобі! Презент з українським колоритом. 

— Подякуєш від мене! - дістала цукерку, звільнила від фантика й поклала до рота. - Принаймні тепер я буду спокійна! А то, якщо чесно, наче у лігво звірів відпускала тебе! 

Сумно, але її твердження, насправді, не таке вже й далеке від істини.

— Зізнавайся! Що ти додала Майклу? - спохватилася я. 

— Збуджуючу пігулочку! - хіхікнула Лів. - Давно тримала в сумочці, як відчувала, що знадобиться.

— Співчуваю бідоласі! - не втрималася і я від усмішки.

Ми ще довго гомоніли за пляшечкою напівсолодкого вина та смаколиками з пакунку, який подарував Геннадій. Заснули, коли стрілка годинника перевалила за північ.

Наступного ранку прокинулася раніше і доки Лів ще солодко спала, провідала батька в лікарні.

— Як ти? - поцікавилася й присіла на кутик ліжка. 

Поглянув на мене й узяв за руку.

— Лікарі поки що не поспішають робити оптимістичні прогнози! - тихо промовив. - Полю…

— Що? 

— Я змінив заповіт! - спостерігає за моєю реакцією.

— Твоя воля, твої статки, твоя компанія! - спокійно відповідаю. - Я не пропаду, ти ж знаєш!

— Знаю!

— Мені шкода, якщо не виправдала твоїх сподівань! - в кутиках моїх очей почали збиратися непрохані сльози. 

— Доню! - окликнув, коли я підхопилася.

— Я прийду завтра! На жаль, не можу довше залишитися, сьогодні мене чекає вдома подруга! 

— Добре! - кивнув. 

Втішаю себе, що краще так дізнатися, ніж коли хтось із родичів просто кине тобі це в обличчя. Що ж! Як є! Тонка ілюзія розбилася, як крихкий кришталь об реальність. Я ніколи не буду для нього на першому місці. Є інша сім'я! А я вже не маленька дівчинка, яка так потребувала його уваги та тепла. Я вже доросла й можу сама подбати про себе. 

Знаєте, після того дзвінка, коли мене попередили про рішення батька була ще маленька надія, що це якась його гра, щоб вивести родичів на чисту воду. Що ось зараз, він все пояснить. Візьме за руку, заспокоїть, щоб я не переживала. Пообіцяє, що все буде добре! А головне, скаже, що він мене любить! Ось від чого боляче насправді, і жоден заповіт не вартий батьківської уваги.