ГЛАВА 39

Діана.

Це ж треба було так встрягнути. А все завдяки кому? Любій мамці, щоб вона була здорова. Вже про сукню свою взагалі мовчу. Виглядаю зараз неначе та черниця. Дякую матусі, що хоч паранджу не начепила! Навіть страшно уявити, що розповіла про мене тому сивому шейху, які благочестиві якості вигадала вона.

Натягнула милу посмішку на своє обличчя. Сиджу рівно за столиком в найпафоснішому ресторані міста, який сервірований на трьох. Окрім мене та шейха ще й перекладач чи то його особистий секретар…? Може два в одному. Кліпають на мене в чотири ока, що й шматок до рота не полізе. 

Відчуваю себе зараз товаром на прилавку, який тільки й того, що не чіпають руками. Поки що не чіпають…

Про родовід мій цікавляться, де навчалася, на кого, скільки років, де працюю, ким. Тільки й того, що в рота не заглядають та зуби не перевіряють, як тій кобилі!

Схоже матінка знайшла гідного покупця на “свій товар”! 

Від цієї здогадки залишається гіркий післясмак. 

Знала б вона, що моя “цнота”, такий самий міф та вигадка, як і більша частина моєї благочестивості…

Шейх витягує коробочку з неймовірною прикрасою. Браслет, який мерехтить розсипом дорогоцінного каміння. Очманіти! Та він же ж коштує купу грошей! 

Ще й смартфон почав розриватися! 

Та чого тобі від мене треба, Майкле? 

- Хто це? - не витримує шейх на десятому дзвінку. 

- Двоюрідний брат! - натягнуто посміхаюся. - Може щось сталося! Відійду на хвилинку.

Проводжають мене поглядом. Шейх нетерпляче йорзає у своєму кріслі. 

Інстинкт самозбереження кричить якнайшвидше тікати звідси, та коштовна прикраса занадто ласа. Вже навіть уявила браслет на своєму зап’ястку. 

Майкл.

Кров прилила настільки, що здається “мої причандала” зараз розірве в хлам. Звідки взялася та дівка? Лів чи як її там… І коли мене відпустить?

Ще й халепа! Коли вітчим опинився в лікарні мати вмовила мене пожити з нею, бо у заміському великому будинку їй начебто страшно! Та хто ризикне своїм здоров'ям і спробує заподіяти їй шкоду?

Власну ж квартиру продав, щоб… Можна завуалювати красивою брехнею: “для того, щоб придбати більш достойне житло”, але будемо реалістами, я вже витратив значну суму від продажу. 

Тож моє завдання зараз пробратися у свою кімнату так, щоб не перетнутися з любою маман аби не шокувати її своїм зовнішнім виглядом!

- Майкле, синочку! Це ти? 

- Та-ак! - крикнув, а сам прожогом кинувся нагору.

- А йди но сюди!

- Не зараз мамо, я зайнятий! 

Влітаю до кімнати й зачиняю за собою двері.

Швиденько набираю номер Діани. 

Бери-бери слухавку… Чуєш! Мені дуже треба!

Збиває виклик. Раз, два, три! 

Вона що? Очманіла там?

Тисну знову.

Нарешті за десятим разом пані зробила виключення і все ж таки натиснула “прийняти виклик”.

- Ти що з глузду з'їхав! - почувся не дуже ласкавий та привітний голос по той бік зв'язку. 

- Я скучив! - муркочу. Почуваю себе неначе дійсно той березневий кіт. 

- Ти справді хворий! Яке скучив!? - гнівно шепоче.

- Дуже скучив… - повторюю як мантру. - Куди мені їхати?

- Спи вдома ми нікуди не їдемо! - бурмоче вона. - В мене взагалі побачення з шейхом! Ти знаєш що це за людина? Ти смерті моєї хочеш!?

- Ні я тебе хочу!

- В тебе там що дах поїхав?

- Діанко! Мені дуже треба! Мене зараз розірве!

- Не знаю, чого ти там навкидався! - переходить на шепіт. - В тебе дві руки, допоможи собі сам! І не дзвони мені сьогодні більше!

Нічого! Прийтеться й тобі! А я скажу: “Діставай сама для себе пігулки щастя!”. Дожити б до цього моменту тільки. Здається вся кров перелилася зараз туди! От халепа. 

- Майкле…

Знову почалося…