ГЛАВА 33

— Тримай! - простягаю Лівії ключі від квартири. - Не чекай мене, прохолодно. 

Підморгує мені й крокує у бік під'їзду. 

— Я змерзла, тож розмова навряд чи буде довгою. - промовляю до крокодила Гени, відчуваючи, як на руках виступили сироти.

— Зручніше буде в автівці. - запропонував він.

— Може й так. - ствердно кивнула й пішла за ним у бік припаркованої машини. 

Відкрив переді мною дверцята. Зручно вмостилася на сидінні поруч із водієм.

— То про що таке нагальне ти хотів поговорити, що цього не можна було зробити в понеділок? 

Посміхається і на його щоках з'являються ямочки. 

— Така серйозна зараз, аж страшно!

— Я переляки не лікую!

— У яких стосунках ти з Данієлем? - запитує і вираз його обличчя вмить стає серйозним, навіть вилиці напружуються, доки чекає на мою відповідь.

— Це тема для розмови о другій годині ночі? - поглянула на приладову панель де світиться котра зараз година.

— Не зовсім. Але теж стосується.

— Ну якщо ти дізнався де я мешкаю, певно, й про мою родину все розвідав! Чи я помиляюсь?

Двері блокуються. Натискає на газ, автівка зривається з місця.

— Що ти робиш? Ми так не домовлялись! - вигукую.

— Тебе до ранку відпустили!  - знову лукаво посміхається. 

— Куди ми їдемо? 

— До мене додому.

Затамовую подих. 

— Поверни туди де взяв! - вимагаю.

— Звичайно! Завтра! 

Ось автівка плавно зупиняється біля красивої багатоповерхівки.

— Ходімо! - промовляє, розблоковуючи дверцята автомобіля.

Виходить перший і допомагає мені вибратися з салону його чорної Audi.

Вагаюся. Оглядаю будівлю. Звідси так легко не вибратися. Закрита територія. І я тут майже з незнайомим чоловіком. Тиша. Нікого немає. Ніч. До світанка ще так далеко.

— Не переймайся! - вмовляє, наче вже прочитав всі мої думки. - Я поводитимусь чемно! Просто поговоримо, вранці відвезу тебе додому.

Переминаюся з ноги на ногу.

— Маю присягнути? 

— Ти пообіцяв! - примружую очі й нарешті зрушую з місця.

Його губи знову розпливаються в задоволеній посмішці. А чи не забагато він посміхається останнім часом?

Зайшовши у будинок  Клемков натиснув кнопку виклику ліфта. Якось не про те я думаю у цей момент. Асоціації з кабіною цього клятого механізму оживають, змушують тремтіти знову, переживаючи ці моменти. 

Та Геннадій запхав руки глибоко в кишені й відійшов на саму безпечну відстань з усіх можливих варіантів.

У його квартирі приємно пахне свіжістю та цитрусовими. Стільки простору. І захоплюючий вид на спляче місто через панорамне вікно у гостьовій кімнаті. 

Зручно вмощуюся у крісло бежевого кольору.

— Тримай. - крокодил Гена простягає мені білу сорочку.

— Навіщо? - здивовано кліпаю.

— Ну-ну! - потирає збентежено потилицю. Це що? Чоловіки теж вміють соромитися? Тут вже я сама ледве втримуюся від посмішки. - Так буде простіше з тобою розмовляти і всілякі соромітницькі думки не будуть відволікати. 

Досить неочікувано та правдиво. Зважаючи на достатньо відверту сукню в якій я зараз знаходжуся. Ми ж не на побаченні врешті-решт, де жінка навмисно виставляє принади, щоб спонукати чоловіка на подальше зближення. Стає навіть трішки ніяково. Взагалі це не мій стиль. І якби не Лів, навряд чи придбала б цю сукню. Але сталося як сталося. Тож залишається вдягнути його сорочку. 

Мене одразу огортає приємний аромат кондиціонеру для білизни. Майже потопаю в цих приємних відчуттях.

— Тобі щось принести випити? - цікавиться.

— Так! Якщо є, апельсиновий сік.

— Знайду! 

Йде на кухню, по дорозі розстібає рукава сорочки й закочує їх майже до ліктів. Повертається за кілька хвилин вже без краватки і зі склянкою соку.

— Чому ти привіз мене саме сюди? - Запитую. 

Доки його не було я зачаровано спостерігала крізь скло за життям нічного міста, підійшовши поближче до вікна. 

— Щоб ти пересвідчилась на власні очі, що в мене немає дружини! - стає поряд.

— Відправив до мами? - жартую. 

— Я хочу тебе дещо попросити! - вмить стає серйозним, навіть сумним, як на мене.

— Що саме? - цікавлюся в нього.

— Це знову стосується Данієля. - він супиться, наче щойно проковтнув щось гірке. - Він не має знати про Софію і Зою. 

— Ну про Соню він вже знає! Вона його колишня дівчина як-не-як! А Зоя! Це донька Софії? - припустила я.

— Так! - він кивнув. - Софія поїхала з Києва майже шість років тому. 

— Зоя його донька? - озвучила свою здогадку і за виразом на обличчі зрозуміла, що вгадала. 

Відвернувся мовчки.

— А хто вони для тебе? - вже якщо почав, то я хочу знати про всі пазли цієї історії.

— Соня моя двоюрідна сестра, Зоя племінниця. Єдині мої рідні. І повір, за них я розірву будь-кого. 

— То от чому ви ворогуєте з моїм зведеним братом! Але до чого тут всі інші, наприклад мій батько?

Вилиці на його обличчі напружилися, обличчя стало блідим.

— Коли Соня зрозуміла, що вагітна, твої батьки вчинили досить непристойно. Клара звинуватила її у легковажності, що таким чином вона намагається вийти заміж за заможного хлопця. Твій батько спробував відкупитися…