ГЛАВА 25

Геннадій

- Геннадіє Анатолійовичу, до Вас Петров, каже, що Ви сьогодні обіцяли його прийняти. - лепече секретарка, а в мене думки геть не про роботу.

- Скажи, що я терміново виїхав на зустріч з інвесторами, можливо сьогодні не повернуся! - надиктовую відповідь по робочому ІР телефону. - Для всіх інших мене теж немає.

- Зрозуміла! - понуро пропищала вона.

Ех, розуміє, бідося, що віддуватися сьогодні прийдеться їй самій, але я справді не у тому стані, щоб бачити бодай хоч когось.

А все вона… Пані ходяча катастрофа, з солодкими губами з легкими нотками міцної кави.Та цей поцілунок не збадьорив! Навпаки, відчуваю себе неначе космонавт щойно запущений в космос. Ейфорія на межі занепокоєння. Неначе хлопчисько, який нахабно вкрав цілунок у першої красуні школи. 

Чи думав  про наслідки в той момент? Точно ні! Я думав про бажання, про пристрасть, які пробудили одразу близькість її тіла, її очі, її розгубленість, її вуста, які опинилися зовсім поряд. 

Чи думаю  про наслідки зараз? Так! 

Поклав голову на спинку офісного крісла, а ноги на краєчок стола. Розгортаю  знову в руках вранішню газету. Наше спільне фото на перших шпальтах. І красуня виявляється донькою власника фірми, яку я намагаюся розорити!

Гірко посміхаюся й жбурляю газету на стіл. Встаю й розвертаюся до вікна.

Ось вона! Моя особиста розплата за необдуманий вчинок! 

Шок, досада, навіть щось схоже на відчай, от що відчуваю зараз. Чому з понад усіх жінок я обрав ту, з якою апріорі не зможу бути разом?

Поліна.

Хапаю папери, які з собою принесла вранці Клара й впевненою ходою прямую в інше крило споруди, де як мені нещодавно пояснили знаходиться головний офіс того самого крокодила Гени. Туди, де жодного разу не була раніше.

Трішки часу все ж таки витратила, але нарешті знайшла двері з написом головний директор.

- Кабінет Геннадія Клемкова? - запитую у молоденької секретарки стіл якої якраз навпроти дверей. 

- Так! Але він нікого не приймає! Вірніше його немає! - виправилася вона.

- Так немає чи не приймає? - посміхнулася я й, впевненою ходою долаю відстань до дверей з написом.

- Туди не можна! - починає верещати дівчина.

Та я ігнорую й вже за мить широко відчиняю двері його кабінету.

- Геннадію Анатолійовичу, я я… - почала запинатися дівчина. - Я не змогла зупинити цю пані, вона надто настирлива.

Перші секунди він стояв розвернутий лицем до вікна. Звичайно, одразу обернувся, ледве почув гучну потасовку між нами. 

Змірив мене холодним поглядом. Сердитий, брови зведені на переніссі, руки запхані глибоко в кишені. Про що він думав доки я не увірвалася в його кабінет? А в його життя? Тоді… Вперше… Можливо й зараз проклинає ту мить? 

Мій погляд ковзнув по робочій поверхні його великого, дубового, робочого стола. Знайома газета! Та сама! З нашим фото! 

- Лиши нас Ліко! - скомандував, і дівчина швиденько позадкувала до виходу, винувато опустивши голову. 

- Пані Тамрицька власною персоною! - промовив голосно до мене льодяним голосом, щойно за секретаркою зачинилися двері.

Від такого тону в мене пробуджується захисна реакція. Та я його не боюся! Навіть зараз коли він наближається до мене. Повільно, як той лев, коли впевнений, що жертва підкорена, а він отримав перемогу над нею. Але вся різниця у тому, що я не жертва, і в силах дати стусана навіть леву!

- Коли Ви дізналися хто я? - вскидую догори підборіддя.

- А ти? - відповідає мені тим же питанням. - Знала хто я?

- Знала! - киваю.

І вираз на його обличчі змінюється, наче піймав мене на місці злочину, і щойно впевнився, що це я.

- Не одразу! - та останні слова не справляють на Клемкова жодного враження. 

- Ти чимось не задоволена? - запитує, помітивши таку саму газету в моїх руках. - Кажу одразу, якщо захочеш використати  у власних цілях цей випадок в тебе нічого не вийде. Я просто тебе врятував і не більше! 

- Я не збираюся цього робити! - обурилася я.

- От і добре! Щось ще!? 

- Так! - а голос аж занадто тремтить, видаючи моє хвилювання. Не можу пояснити, чому товариство цього чоловіка на мене так діє. Навіть рішучість ось-ось лусне неначе мильна бульбашка.

- Я хочу знати причину Вашої ворожнечі! - промовляю, зібравши всі вольові зусилля до купи. 

- Ворожнечі? Все досить банально! Бо я такий, яким описали мене всі твої родичі! - закусує нижню губу. 

Бачу, як на його мужньому обличчі напружуються  вилиці, а ще… Страждання в його очах. 

- Я готова вислухати Вашу версію! - бурмочу.

- Не у цьому житті, крихітко! - Повертається до мене спиною. - Якщо ти не зрозуміла! Розмову закінчено!

Мені залишається тільки забратися звідси геть!

Дивні відчуття. Незнаю! Чомусь злості до нього немає. До того, хто ось-ось зруйнує світ, який так довго і старанно вибудовував мій батько. Звісно із цього всього я багато чого не розумію. Не знаю про причину самого конфлікту. Але я відчуваю страждання цього чоловіка. Відчуваю біль та порожнечу в його очах, їх неможливо підробити, як і приховати!