ГЛАВА 23

Поліна

Клемков перекотився на спину й, швидко скочив на ноги. Подав мені руку, щоб допомогти піднятися з землі.

— Тобі жити набридло? - запитав в’їдливо.

А я досі знаходжуся під враженням від поцілунку. Якось не кожен день мене так цілують! Взагалі погано розумію, що зараз відбулося.

— Це вже не хуліганство! Щойно якась тачка намагалася вкоротити тобі віку! - продовжує гримати він. - Чуєш мене?

Геннадій Клемков

Хапає за плечі й легенько трясе. 

— Агов! З тобою розмовляю! Вдарилася? Де болить? - починає оглядати мою голову ззаду. 

— Ти знаєш хто це був? - грізно запитує.

— Ні! - шепочу самими губами.

Нарешті починаю усвідомлювати що відбулося. 

Чорна автівка, яка під’їждаючи до узбіччя де я перебувала, розігналася й спробувала вчинити наїзд. І якби знову не Клемков, то впевнена, що друга спроба виявилась би вдалішою. 

А ось зараз мені стає по-справжньому лячно! Напевно чоловік це відчув, тому що притиснув мене до грудей та спробував заспокоїти.

— Все минулося! Чуєш? 

— Угу! - шморкаю носом. Тільки б не розплакатися. 

Гладить мене по хребту. А мене кидає з крайнощів у крайність. То пригадую знову поцілунок, то чорну автівку, навіть звук тертя гуми колес знову чую у своїй підсвідомості. 

— Дякую! Мені вже краще! - відсторонююся бо мені починає аж занадто подобатися в обіймах цього чоловіка.

— Йти зможеш?

— Так! - киваю й розумію, що з кивками погарячкувала, бо голова після падіння все ж таки болить, а з кожним новим рухом  починає паморочитися.

До ліфта я вже йшла сама. Клемков десь “згубився” по дорозі.

Зайшла в свій кабінет й поглянула на себе в дзеркало яке прикріплене на шафі. Біла блуза звісно не біла! Треба й собі взяти приклад із крокодила Гени і змінити кольори одягу на темніші, так простіше, ніж потім бавитися з пранням та виводити брудні плями.

Зняла блузку. Дістала упаковку з вологими серветками. Поклала одежину на свій стіл й спробувала відтерти. Маю виглядати пристойно, а не як брудне каченя.

Не встигла впоратися навіть з частиною плям як в кімнату влетів Данієль. 

— Лін! Я ж тебе попереджав! - вигукнув.

— Про що ти? - вдала, що не розумію.

— Я зараз про твій поцілунок з Клемковим! 

— Боже! Данієле! - обурилася я. - А про те що мене щойно мало не збила невідома автівка ти не хочеш поговорити? Чи про те, що він мене врятував?

— Поки його не було поряд з тобою, то тебе автівки не збивали! - в серцях викрикнув.

— Звичайно! То це він у всьому винен! Він замовив моє вбивство! Чи каліцтво, тут вже як пощастить! А Ви всі такі: чемні, білі та пухнасті! І тебе? Стукати не навчили? Я взагалі то без одягу!

— Вибач! - він відвернувся.

— Данієль! От чесно, буде краще якщо ти звідси заберешся! - роздратовано промовляю.

Та він не лише ігнорує мої слова, а йде на зустріч.

— Ти моя! - Хапає мене за лікті.

— У сенсі твоя? Я не річ, Данієлю! 

Я що? Маю шаленіти від цих слів? Благати взяти мене тут і зараз.  Та максимум, що я зараз можу, це дати відмінного копняка чи затріщину за таке поводження! 

Крокодил Гена поводив себе не ліпше, але ж хоча б в очах була щирість, справжня пристрасть, емоції, які взяли гору над здоровим глуздом, врешті-решт... А не ось це - “я тебе так хочу, що аж на очі не бачу”!

Спробував поцілувати, та я відвернулася.

Та що це за день такий? А чи хочу я цілуватися не пробували поцікавитися? 

— Я зараз викличу охорону! - вигукую дуже переконливо як на мене.

Нарешті реагує. Відпускає мене та навіть крокує до виходу з кабінету.

Фух! Можна видихнути!

Падаю в крісло. В скронях до болю пульсує. Тягнуся до сумки й дістаю пігулку знеболюючого! 

В цьому що відбулося є лише один єдиний плюс - я прокинулася! Сонливість, як рукою зняло! Ще б пак -  суцільний стрес!

Ковтаю пігулку. Надягаю блузу, яка вже встигла трішки висохнути. Розкладаю папери. Тепер би ще спробувати зосередитися! Натомість увесь час пригадую ранковий поцілунок!