ГЛАВА 22

Поліна

Увечері поїхала до лікарні. 

Батько спав, тому передала медсестрам смаколики для нього, які привезла з собою. Переговорила з персоналом та головним лікарем. Залишила кошти, якщо знадобиться щось для лікування.

Вийшла з лікарні, поглядаючи на дорогу, чи не приїхало таксі, яке я викликала десять хвилин тому.

— Ліно! Сідай, відвезу додому! - почулися зовсім близько слова, які вимовив Данієль.

— Дякую! Я вже викликала таксі.

— Як Сергій Іванович? - поцікавився він.

— Ще не дуже. - зітхнула.

Данієль відірвався від крила своєї автівки, на якому сидів ще хвилину тому й, повільно пішов у мій бік. 

— Ліно… - знову почав він.

— Не треба! - виставила руку перед собою.

— Я лише хотів тебе попередити, щоб ти трималася подалі від Клемкова, він погана людина! І… - зам’явся. 

— Що ще? - ледве стримую роздратованість.

Чому саме так реагую? Ну можливо тому, що терпіти не можу, як іншу людину обговорюють у неї за спиною. А ще!? Я вже досить доросла “дівчинка” і сама можу  дати собі раду. Як і скласти про людину власну думку! Ось чому слова Данієля зараз мають зворотній ефект. 

— Ще! Не погоджуйся на його пропозицію! - говорить тихіше.

Таки зачепили слова про коханку? Думаю, що мова зараз саме про це!

— Чому? - дивлюся йому в очі, схиляючи голову трішки на бік. 

— Бо він зробить тобі боляче! 

— Це єдина причина? - примружую очі.

— Не зовсім! - наближається ще ближче, проводить кінчиками пальців по моєму оголеному зап’ястку. 

Це так схоже на зваблення. Наче я це вже колись бачила. Тоді! У минулому житті. Томний погляд, повільні рухи, тихий голос, дотик до оголеної шкіри…

— Дякую за турботу! - махаю рукою таксисту, який щойно припаркувався поряд з нами. - Моє таксі!

І лише коли водій від’їхав на  чималеньку відстань, змогла видихнути й заспокоїтися.

Мій вдаваний спокій лише зовні, а що ж глибоко всередині? Аби я знала, що саме відчуваю до Данієля! 

Інколи щосили переконую себе, що в його судинах тече все та ж кров, що в Майклові і Кларі… Чи слід вірити у його “винятковість”, довіряти? От це вже навряд чи! Принаймні, всі мої відчуття в один голос кричать, що цього робити не слід. Але підліткова та нереалізована закоханість знову й знову нагадує про себе! Особливо коли залишаюся з ним наодинці, дивлюся в його очі, відчуваю його дотики… 

Розрахувалася з таксистом. Відчинила двері квартири-студії, яку винаймаю. Роздяглася й стала під теплий душ. 

Хочеться змити цей день. Якби вода мала здатність змивати не лише бруд зі шкіри, а й нав'язливі думки, страхи чи невпевненість…

Щойно закрутила воду та одягнула  халат, як почула, що в кімнаті розривається виклик відеодзвінка.

Телефонує Лівія, моя близька і єдина найкраща подружка, а ще колишня однокурсниця.  

Натиснула на сенсорі кнопку прийняття виклику.

— Лів! Страшенно рада тебе бачити та чути! - збуджено відповіла я.

— Я теж! - прокричала Лівія. 

— Як у тебе справи?

— Шалена нудьга без тебе! - відповіла подружка. - Ти пам'ятаєш про мій приїзд до Києва?

— Цими вихідними? - перепитала я.

— Так! - ствердно кивнула Лів.

— О котрій годині ти прилетиш? Хочу зустріти!

— У п'ятницю ввечері! Залишилось декілька днів! - вона задоволено заплескала в долоні. - А потім гарно проведемо час разом! 

Насправді, страшенно хочу провести з нею хоча б декілька днів. Дружня підтримка, ось що мені зараз точно не завадить! Та й просто відволіктися від роботи! Маю ж хоч інколи відпочивати! От і дозволю собі в ці вихідні трішки побайдикувати: походити крамницями, київськими вуличками, кафешками зі смачними тістечками й ароматною кавою… 

Завершила розмову з подружкою й, повернулася до паперів. Маю доробити, от і взяла теку з собою. Тож! Міцна кава, щоб не заснути і до роботи…

Вранці ще сонна й  не відпочила як треба, придбала собі велике латте, викликала таксі й, поїхала на роботу.

Вийшла з таксі, яке водій навмисно припаркував поряд з будівлею. Викинула порожній стаканчик від напою, який за задумом мав бадьорити, але насправді так собі. 

Зупинилася, щоб стерти слід на спідниці від кількох крапель, які потрапили на тканину, коли водій невдало пригальмував на перехресті.

І ось така стою, не помічаючи нічого поряд з собою! А даремно!

Запізно почула звук тертя гуми об проїжджу частину, коли щосили тиснуть на газ… Потім чиїсь руки мене хапають й тягнуть вбік. Обидвоє втрачаємо рівновагу й починаємо падати. 

Боляче вдаряюся, зустрічаючись не з дуже м'якою землею. Нарешті розплющую перелякані очі. Розумію, що опинилася під Клемковим. 

Нависає наді мною, не зводячи погляду з мого обличчя.

Завмираю. Навіть дихати боляче під його вагою. Але в цей момент думаю не про те, що щойно цей чоловік знову врятував мене… А про те, що не можу відвести очі від його губ.

Наче читає мої думки. Нахиляється до мене й палко цілує. Так, що решта думок щезають з космічною швидкістю.