ГЛАВА 14

Поліна.

Шість років по тому. 

Знаєте, зараз, озираючись на останні шість років, серце заходиться приємним щемом від щасливих та теплих споминів. 

Звичайно, одразу не все було так легко. Хелен швидко витягнула з мене все до найдрібніших подробиць. А мене в той момент наче прорвало, я ридала в неї на грудях і схлипуючи розповідала про всі прикрощі, які завдали нові родичі. Тоді, пам’ятаю, довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти розгнівану родичку  поведінкою батька, Клари та Майкла. Правда батько все ж таки дістав добряче “на горіхи” коли все ж таки стримав свою обіцянку й прилетів до Престона на зимові канікули. 

Можливо після “виданої прочуханки”, а можливо все ж таки хоч і запізно, але прокинулися його батьківські почуття та на мій рахунок надійшла чималенька сума, яка дала мені змогу вступити до престижного університету. 

Щодо мене. За рік чуда не сталося, і за два роки, три… теж, я залишилася все тим же пухким “гидким каченям”. Але…

Добре все ж таки, коли це “але” існує, правда?

Але, зараз коли я обводжу себе прискіпливим поглядом у відображенні дзеркала в своїй кімнаті, можу сказати відверто, чудеса існують. І мене це безмежно тішить. Та це чудо створила виключно власними зусиллями.

Приклала до себе красиву ніжно-блакитну сукню з симпатичним мереживним оздобленням. Ще раз поглянула на себе у дзеркало. Тонка талія, довге хвилясте волосся, ніжна порцелянова шкіра і легкий рум'янець. Та сум в очах псує загальну картинку. 

Час  плине. Рано чи пізно ми втрачаємо дорогих нам людей.

Поклала сукню на стілець й почала розстібати гудзики на чорній класичній сорочці з білим маленьким комірцем.

Хелен померла півроку тому, а я ще й досі не оговталася.

До смерті неможливо підготуватися, хоча й знаєш про хворобу. Коли шість років тому я врятувала своє життя, втечею до тітки, вона вже була хвора. Але я тішуся тим, що моя присутність додала їй сил та бажання жити й боротися з хворобою. 

Доля знову забрала в мене людину, яку безмежно любила і обожнювала. Хай як пафосно це звучить, та життя буває досить жорстоким і ми лише чергова секунда у відліку вічності. 

Від гірких роздумів відволік стук у двері. 

— Полі, вечеря вже майже охолола! - зауважила Лідія Іванівна, відчинивши.

І так, я стримала слово й вмовила свого часу Хелен запросити жінку на роботу. Це  трішки ускладнило мій шлях до стрункої фігури, але її смаколики принесли набагато більше насолоди ніж безкінечна гонитва за ідеальними пропорціями. 

— Я вже йду! - одягнула домашній халат й покрокувала сходами вниз. - Секундочку.

— Коли ви від’їжджаєте? - запитала кухарка, сівши на краєчок стільця поряд зі мною, щойно я зайняла своє місце за великим кухонним столом. 

— Завтра увечері. - наколола виделкою шматочок овочевого рагу.

— То Ви все ж таки піддалися на вмовляння батька? 

— Це не зовсім так! - я поглянула на жінку. - В мене трішки інша мета. 

— Ще раз хотіла подякувати за гарну рекомендацію, вже підібрала хорошу роботу… - вона почала розгладжувати долонями свій білосніжний фартух. - Я так сумуватиму за Вами!

— Я теж! - З сумом зітхнула, відклала виделку й обійняла жінку. - Радо б запросила Вас з собою, та на батьківщині я зніматиму маленьку квартиру-студію.

— Я розумію! - зітхнула вона. - А чому не…

— Будинок батька? - одразу здогадалася на що натякає Лідія Іванівна.

— Так! 

— Зайвий раз занурюватися в ті спомини! Така собі перспектива! Кожного ранку перетинатися з Кларою.

— Я Вас розумію! - зітхнула вона й почала поратися з брудним посудом.

А я зробила декілька ковтків ароматного чаю й знову занурилася в роздуми. 

Звичайно, ще вагаюся чи варто після всього що сталося повертатися додому. Знову порпатися в минулому. Це все одно що за власним бажанням розворушити осине гніздо. Та прохання батька було занадто переконливим. А можливо я сама вмовила себе, бо для мене це не просто “повернення” - особиста вендетта. І серце не заспокоїться поки, ті хто завдав болю не спокутують провину, не отримають сповна. Я сама той бумеранг. Та помста. Вже не мале шістнадцятирічне дівчисько, яке не може постояти за себе! 

І ось вже через 24 години мій літак здійснює посадку в аеропорту Борисполя. 

Як-то кажуть, з літака і одразу на бал!

Ну як бал… Пафосна вечірка на якій батько має представити мене всім своїм бізнес-партнерам, як спадкоємицю і власницю 51 відсотка компанії. 

Що сказати! Шість років пройшло недарма для батька. Все ж таки очі відкрилися. Хоч ще так хочеться йому обманюватися, бо ще десь глибоко в серці жевріє надія, що все ж таки він не правий, щодо свого “щасливого” сімейства. Та їх потворні маски з часом тримаються все гірше й гірше, вже не прикривають  гнилі натури.

Піднімаюся ліфтом на останній поверх. Вдивляюся у дзеркало на своє відображення. Шикарна сукня. Волосся хвилями спадає на оголені плечі.

Впевненою ходою прямую до апартаментів бізнес-центру де проходить вечірка. 

В цю секунду відчуваю себе сучасною Попелюшкою. Ось і мачуха Клара, ковзає по мені поглядом і зосереджується на спілкуванні з якимось чоловіком. На арені все ті самі. Майкл, у кутку з чималою порцією віскі. Хоч пройшло шість років, але пізнала їх одразу. Можливо підступаюча нудота, стала індикатором. А далі…