ГЛАВА 2

Поліна.

Розплющила очі вранці та спробувала відкинути ковдру. А не змогла! Уявляєте? 

Виявляється ця бридка сволота Майкл прибив будівельним степлером до ліжка мою ковдру по всьому периметру. 

Ще вчора здивувалася за вечерею, що ж так сильно почала куняти. Лише по восьмій вечора було. Ледве до власної кімнати дісталася, щоб не заснути ще там, за столом, добряче брязнувши обличчям в недоїдений суп. Навіть почала грішити на мачуху з батьком, вирішивши, що ті потайки зговорилися й, почали підмішувати заспокійливе в мою їжу. 

Ех! Була б я колишньою Польою! А не ходячим колобком на ніжках. Повільною та неповороткою через зайву вагу, неначе снігова баба. 

Видихнула. Раз, два, три! 

Піднатужитися! І… 

І блін, нічого! Ковдра гарна, якісна, добротна, як і скоби в принципі теж! 

Як той віслюк взагалі зміг пробратися до моєї кімнати вночі? 

Епітети, щодо мого “любого братика” підбиралися самі по собі… І повірте, більшість з них не можна вимовляти вслух. 

А ще! Страшенно пече обличчя! Невже ще й намазав його чимось? 

Чому взагалі я? Через що вз’ївся на мене? Чому я маю терпіти ці всі випробування, цькування та приниження з дня у день? 

Зараз я більше схожа на товстелезну гусінь, яка щосили намагається вилізти зі свого кокону, щоб стати метеликом, але застрягла своєю чималою дупою!

Спітніла, через фізичне навантаження та зла зараз неймовірно. Витратила значний відрізок часу, щоб нарешті звільнитися зі своєї “пастки”.

Ну все! Цього разу вже не зійде йому з рук! Все розкажу таткові! Це була остання краплина в океані мого терпіння…

Розхристана, зі скуйовдженим волоссям потужним вихором ввалююся в бібліотеку, де як завжди до обіду працює батько й зависаю. 

На мене одразу витріщається вся моя нова і стара родина: мачуха, батько, Майкл з гоноровою посмішкою та Данієль з холодним виразом на обличчі. Ще й тітки* (рідна сестра батька) з її донькою, теж моєю ровесницею, для повного “аншлагу” не вистачає.

Я таке собі опудало! Товсте неподобство в їх “ідеальному” та розміреному житті! Страшко та нечупара! З повною купою комплексів та проблем!

- Поліно! - батько скептично обвів мене з ніг до самої маківки. - В тебе щось сталося?

- В мене? - заклякла я.

Спробувала пригладити неслухняне волосся, яке кублом стирчить на голові. Почала задкувати до виходу й озиратися, ковзаючи розсіяним поглядом по присутнім. 

Майкл склав долоню в кулак та примружився. Наче усім своїм виглядом промовляє: “Спробуй, бовкни щось зайве! Пожалкуєш!” 

Це не наодинці татусеві поскаржитися на зведеного брата. Зараз вже слід мати неабияку сміливість, щоб виплеснути все що сталося присутнім. А мені цієї сміливості зараз страшенно бракує! А ще мами! Якби вона не померла, цього б ніколи не сталося! 

Тільки б не розплакатися! 

“Тримайся, Полю!”: наказала собі. 

З Діаною, донькою батькової сестри теж не можу сказати, що у дружніх стосунках, як  власне і з тіткою. Напевно теж неабияк зраділа зараз. Ще б пак! Таке шоу! Зайвий привід зачепити потім за болюче!

- То що Ви вирішили з договором на нерухомість? - перервав гнітючу тишу Данієль, звертаючись до мого батька. Ковзнув по мені поблажливо поглядом, і від цього я відчула себе ще більшою невдахою. 

Нарешті вибралася з того осиного гнізда. Притулилася до стіни, бо ноги стали наче з вати, серце ось-ось вистрибне від пережитого стресу. Треба навчитися легше переносити такі неприємності, та як це зробити коли тобі лише шістнадцять і будь яка дрібниця здається кінцем світу, а оточення здається суцільно ворожим? 

Адреналін ще й досі стукає в скронях, торкаюся того місця холодними пальцями, які тремтять. Відчуваю загрубілу шкірку чогось застиглого на обличчі. 

Плетуся у ванну кімнату де з жахом вдивляюся в дзеркало. Обличчя  добряче вимащене зубною пастою, яка за ніч встигла висохнути й зашкарубнути. Підставляю долоні під струмені теплої води, щедро намилюючи милом. 

Сором який! Напевно Майкл зараз зловтішається. А Клара знову, буде нав'язувати свого знайомого психолога? Авжеж! В мене ж чергова хвиля бажання привернути до себе увагу, виставити навколишній світ ворожим! Зіграти у жертву, щоб “видавити” емоції у присутніх. Цьому синдрому навіть наукова назва є. Мені слід опанувати себе. Зрозуміти, нарешті, що батько має право на своє особисте життя… Подорослішати… Навчитися сприймати навколишній світ адекватно… Бла бла бла… 

Обличчя палає, бо я майже здираю пасту нігтями, щоб позбутися її якнайшвидше.

- Поглянь на цю нечупару! - вигукує Майкл і я розумію, що так поспішала у ванну, що навіть не подбала чи зачинила за собою двері на заслін. От і маю чергову проблему. 

- Хі-хі. - шкіриться Діана поряд.

- Стукати не навчили! - вигукую роздратовано. - Чи приватність в цьому будинку лише пусті слова?

- Ти чуєш? У товстухи Поллі прорізався голос? Чи то зубна паста на мізки так подіяла? 

- Я принаймні їх хоч маю! - розвертаюся в бік Майкла. Мною повністю оволодівають емоції, щедро окроплені порцією адреналіну, який розливається по судинам. Кидаюся на нього, навіть сама не знаю де та сила взялася. Напевно, вже дійшла останньої точки кипіння.